Читати книгу - "Вагітна коханка мільйонера, Кіті Лав"

Я виходжу з гуртожитку повільно, думки плутаються в голові, як завжди останнім часом.

Та коли роблю кілька кроків, помічаю знайому машину. Серце миттєво виривається з грудей, повітря стає важким.

Він тут. Стоїть біля капота. Його погляд ловить мій, ще до того, як я встигаю повернути голову.

Олександр.

На обличчі — втома і щось схоже на біль. Він одразу йде до мене, але я навіть не думаю зупинятись. Навпаки — пришвидшую ходу. Його голос доганяє мене, ріже по спині.

Серце вистрибує в горло.

— Аліно…

Я швидко відвожу погляд. Роблю вигляд, що не чую. Іду повз. Просто проходжу. В голові тільки одна думка — не зупиняйся. Не озирайся.

— Будь ласка, хоча б поглянь на мене! — його голос наздоганяє мене, але я не зупиняюсь.

Тіло напружене до болю, всередині все стискається. Він зробив свій вибір. Зараз моя черга.

— Я знаю, що зламав усе… Але я не хочу тебе втратити, — голос тихішає, та я все ще чую його за спиною.

Пальці стискають лямку сумки. В очах пелена. Не можна. Якщо озирнусь — зламаюсь.

Я вже бачу маршрутку на зупинці — щастя, що вона ще не поїхала. Мчусь до неї, як до порятунку.

Я не витримую — обертаюсь на ходу, в очах палають сльози:

— Тобі запізно приходити! — виривається з мене. — Запізно!

І вже наступної миті я стрибаю в маршрутку, штовхаючись повз людей, опускаю голову, щоб ніхто не бачив обличчя.

Він так і залишається стояти на зупинці. Один. Без слів. А я — їду. Від нього, від болю, від усього, що ще вчора здавалося казкою.

Я проштовхуюсь на вільне місце біля вікна й одразу відвертаюся, ховаючись за шторкою. Відчуваю, як пульсує скроня, як шалено калатає серце. Хтось поруч щось каже, сміється — та все це ніби далеко, зовсім не зі мною.

Руки тремтять. Я щільніше затискаю сумку на колінах, бо здається, якщо не триматимусь за щось — просто розсиплюсь.

За вікном бачу його постать. Стоїть біля своєї машини, не рушає. Не біжить слідом. Не кличе.

І чомусь від цього болить ще сильніше.

Я відвертаюсь, притуляюся лобом до холодного скла. Очі наповнюються сльозами, і я вже не стримуюсь — мовчки плачу. Сльози котяться по щоках, і я стираю їх рукавом куртки, щоб не привертати увагу. Ніхто не має знати. Ніхто не має бачити, як я розвалююсь.

Я ж мала бути сильною.

Я ж хотіла сказати йому правду… але він збрехав першим.

Пальці сковуються, коли згадую ті слова — «я не можу без тебе». Брехня? Чи правда?.. А якби він не був одружений?.. А якби я дізналась пізніше?.. А якби…

Стільки «а якби», що з ними не витримала б навіть найміцніша.

Маршрутка рушає, ривком тягне мене вперед, і я стиха зітхаю, мовби разом із нею намагаюсь поїхати від усього, що було.

Та біль залишається. Усередині. Гострий, наче скло.

І тепер я зовсім не знаю, що буде далі.

Ми з Тимуром виходимо з університету. Сонце сліпить в очі, студенти розбігаються хто куди, а я нарешті відчуваю ковток свіжого повітря після довгого дня. Тимур іде поруч, говорить щось про новий проєкт, але я майже не слухаю — думки плутаються, серце важке.

— Може, ввечері кудись сходимо? Не як одногрупники, а просто… розвієшся трохи, — пропонує він, поглядаючи на мене з надією.

Я вже хочу відповісти, але різко зупиняюсь. Біля тротуару стоїть знайомий чорний автомобіль. Водійські дверцята відкриваються, і з салону виходить Олександр.

Серце миттєво сковує холод. Я навіть не встигаю щось сказати, як він упевнено підходить ближче. Тимур відчуває напругу й насторожено дивиться на чоловіка.

— Аліно, нам потрібно поговорити, — каже спокійно, але в його голосі клекоче лід і вогонь одночасно.

Я знімаю з плеча рюкзак і... беру Тимура за руку. Навмисно. Я знаю, що роблю. І я знаю, що Олександр бачить.

— Нема про що, — кажу холодно. — Я вже все вирішила.

Олександр хмуриться, погляд опускається на наші руки. Вперше я бачу в ньому щось більше, ніж впевненість. Ревнощі. І навіть… біль?

— Він тепер твій хлопець? — кидає з гіркою посмішкою.

Я мовчу. Тимур теж. Він тільки трохи міцніше стискає мою руку.

— Це тобі помстою не стане, Аліно, — говорить уже жорсткіше. — Ти ж знаєш, що між нами…

— Нічого між нами вже нема, — перебиваю я. — Вибач. Але мені зручно — з Тимуром. Він хоч нічого не приховує.

Після цих слів я розвертаюся і йду, все ще тримаючи Тимура за руку. За спиною чую, як гучно грюкнули дверцята машини.

Ми вже відійшли від університету. Я досі тримаю Тимура за руку, хоча Олександра давно не видно. Серце б’ється десь у горлі. Я не можу збагнути, чому тремтять пальці — від злості, страху чи болю.

— Вибач, — кажу тихо, зупиняючись. — Я не мала так втягувати тебе… Це було… Ну, це була сцена. Просто… я не могла інакше.

Я відводжу погляд, соромлюсь.

Тимур мовчить кілька секунд, а потім дуже спокійно відповідає:

— Я все розумію. Тобі не треба вибачатись. Я поряд не для того, щоб вимагати щось. Я просто хочу, щоб ти знала — я підтримую тебе. У будь-якому випадку. І якщо треба буде — ще сто разів потримаю тебе за руку, навіть на сцені, навіть для цього...чоловіка.

Я посміхаюсь крізь сльози. Це так по-доброму і щиро, що щось стискається всередині.

— Дякую, Тимуре…

Він киває.

— Якщо захочеш поговорити — я завжди тут.

І ми йдемо далі, мовчки. Але мені вже не так страшно.