Читати книгу - "Ольга Токарчук. Останні історії"

Іда розгублена, але Адріан нахиляється до бабусі й говорить:

— Пам’ятаєш, бабусю, пані з Варшави, потрапила в аварію.

— О, так, — згадує Ольга. — Вибачте.

Їдять зварені в окропі вушка з борщем. Іда хоче довідатися, що розводять, яких тварин. Але Адріан вибухає сміхом і по-змовницьки дивиться на Стефана.

— Ні, ми не розводимо, радше навпаки.

Розповідає, що люди часто хочуть приспати своїх тварин заскоро, а хвороба ще потриває, і звірята мають шанс пожити довше. Але люди — нетерплячі. Навіть коли змиряються зі смертю, їм не подобається процес умирання. А йому шкода присипляти тих котів і псів, і навіть коней, оскільки їхня смерть буде лагідна й легка. Чогось йому шкода. Тому бере в людей тих звірят, але оскільки у себе в лікарні не має багато місця, то попросив бабусю і дідуся, які вже пенсіонери і мають багато часу, щоб йому помагали. Вони й допомагають. До них він привозить ці “експонати”. Каже “експонати” і відразу усміхається до Ольги.

— То ви противник евтаназії, — констатує Іда.

— Ні. Я присипляю. Але часом мені жаль, і якщо можна перевезти їх сюди, перевожу. Зрештою, люди так хочуть, самі просять, щоб забрати — живих чи мертвих. Що робити з хворим конем, а потім із тілом. То морока. А тут така комплексна послуга.

— А ви що робите з тою морокою?

— Закопуємо за садом, одразу біля териконів, — озивається Стефан з повним ротом.

— Хочете подивитися? — питає Адріан. Ні, Іда не хоче. Каже, що вже прийшла до тями і мусить їхати. І що дякує.

Якщо вони не заперечують, то залишиться ще до завтра, а вранці замовить таксі, щоб доїхати до міста.

— Телефон поліції не відповідає. Чи це можливо? Як ви думаєте? Може, погано набираю?

Після вечері Іда помагає Адріанові винести хвору суку на сніг перед будинком. Повторюється те саме, що було вранці — сука хитається на ногах і довго стоїть нерухомо, поки зважиться випустити темну цівку сечі, потім її задні лапи піднімаються і вона сідає на сніг ніби хоче лягти. Адріан бере її на руки.

— Я вже питала про це вашу бабусю: чого її не приспите? Навіщо їй так мучитися, коли вона приречена?

— Адріан кладе її, як дитину на плечі.

— Потрібен час, щоб померти.

— Це ваш пес?

— Ні, мені залишив його власник, коли виявилося, що справа безнадійна. Але я сам сказав йому, що це потриває два-три дні, а тягнеться майже місяць. Розумієте?

— Але вона страждає даремно. Який сенс цього якщо вона і так помре?

— Вона отримує знеболювальні препарати.

Адріан входить в освітлені двері будинку.

Іда відчуває роздратування. Кожен із них торочить своє, не розуміють одне одного. Говорять, як магнітофони. Промовлені фрази не сприяють розвиткові розмови.

— Вам не здається це жахливим? Що так довго це триває?

— Бабуся каже, що вони не помічають смерті. Тварини. Не знають, що помирають і що народилися. — Адріан обережно кладе суку в кошик. — Але я думаю, що це неправда.

Перед тим, як вийти, залишає на столі ампули і ліки, багато всього. Потім прощається і виходить. Невдовзі з подвір’я долинає рев двигуна. Іда помагає Ользі прибирати зі столу. Ольга розповідає розтягнуту історію про жінку, яка кілька років була вагітною. Що носила дитину з радістю і нібито не хотіла її народити. Плід у її тілі теж був задоволений, досягнув потрібних розмірів і перестав рости.

Іда ловить погідний погляд Стефана, який означає: “Старість не радість.”

Іда йде нагору і сідає на край застеленого ліжка. Їй неприємно, що стара Ольга мусила його застелити, що рухала цю постіль. Їй пригадується нав’язлива сцена з якоїсь екскурсії, не хоче про це думати. Сади з фонтанами. Коли лягає спати, вже знає, що ці старенькі якось нагадують їй батьків. Завтра, обіцяє вона собі, завтра поїде звідси, зателефонує у поліцію і залагодить справу з автомобілем. Уже не поїде додому. Минуло два чи три дні після аварії, мусить повертатися до Варшави. Завтра — або, може, вчора мала бути в лікаря і, напевно, хвилюються за неї на роботі. Загортається у ковдру, як у кокон, бо в кімнаті холодно. Легкий рух звільняє образ міста — теж промерзлого і чужого. Цей образ, як удар, не хоче туди повертатися.

Це місто — суворе і непривітне, його вулиці обдурюють, не ведуть до ніякого центру, а виводять на вітряні, безконечні околиці. Його перетинає меланхолійна ріка, від якої воно з соромом відвертається. Низька забудова ховається за полотнищами вульгарної реклами, піднятими на металевих щитах. Її підкреслюють величезні льодяні паралелепіпеди висотних будинків, яких поодинці кинуто у простір міста. Парки, втиснуті поміж сірих будинків нагадують порожні сквери. На широких вулицях завжди віють холодні льодяні вітри, навіть влітку тут гуляє холодне повітря, яке прилетіло з низин, а це означає, що місто відкриває безконечні величезні рівнини Сходу. Люди не дивляться одне на одного, вдають, що одне одного не бачать. Штовхаються у трамваях і відвертають погляди, вічно злі, промерзлі, поспішають до якихось будинків на околицях. Притлумлена агресія сповільнює їхні рухи, так що на перший погляд виглядають розпруженими і спокійними — дуже оманлива ілюзія. Бо насправді скрадаються, завжди готові до битви.

Це місто гніву — відчуваєш його тут усюди, він, як дим, що лізе в кожну щілину і кусає очі. Гнів тільки легко прикритий порохом, полакований, припудрений; гнів, який накипає десь у передмістях і підходить під місто кожного ранку зі сотнями тисяч злих людей, які сунуть на роботу. Їхні автомобілі стрімко вриваються у нові комунікаційні артерії і не зменшують швидкості, в’їжджаючи в маленькі вулички. Перехожі розлітаються перед ними, як великі краплі, м’які резервуари для крові. Штовхаються дорогою до ліфтів, займають місця у тих рухомих каплицях і підносять погляд для егоїстичної молитви: Боже, зроби так, щоб я прожив і сьогодні, дай мені сили, щоб я міг захищатися.

Їй треба було вже давно звідти виїхати, навіть коли б мусила безконечно крутитися із “Серцем Європи” за стрілками годинника.

Кілька років тому, на останні свята з мамою, купила їй перстень. Чи це добра ідея купувати старій мамі перстень? Золотий, вузенький, з бірюзою. Мама любила бірюзу — це камінь дітей. Насправді вона ніколи не переставала бути дівчинкою. Іда пам’ятає, коли, маючи п’ятнадцять років,