Читати книгу - "Занулення, Вільям Форд Гібсон"

— Учора ввечері відкачувати довелось — мамо рідна, — Лінч похитав головою. — У них їжа є й трохи води.

Тернер притиснувся вухом до корпусу.

— Звукоізоляція, — сказав Лінч.

Тернер глянув на залізну покрівлю вгорі. Фургон не видно з повітря — його надійно затуляє ділянка вцілілого іржавого даху метрів із десять завдовжки. Листова сталь, гаряча — хоч яєчню смаж. Кивнув. Цей розпечений прямокутник увесь час незрушно світитиметься на маасівських теплових сканерах.

— Кажани, — озвалася поруч Веббер і подала Тернеру «Сміт-Вессон» у нейлоновій наплічній кобурі. Сутінки повнилися звуками, які ніби йшли нізвідки, — металічними потріскуваннями, комашиним стрекотінням, криками невидимих птахів. Тернер запхав револьвер разом із кобурою в кишеню куртки. — Якщо відлити треба, йди до отого мескіте. Тільки колючок бережись.

— Ти сама звідки?

— Нью-Мексико. — Обличчя Веббер у сутінках здавалось вирізьбленим із дерева. Вона розвернулася й пішла до місця, де сходилися кутом залишки стін, на яких було розтягнуто маскувальні навіси. Там видніли постаті Саткліффа й молодшого темношкірого. Обидва щось їли з фольгових згортків. Рамірес, консольник, який працюватиме звідси, напарник Джейлін Слайд. Із Лос-Анджелеса.

Тернер перевів погляд на полумисок вечірнього неба вгорі — бездонний, чіткий, мов зоряна мала. Дивно, що звідси воно здається таким великим, а з орбіти — просто темна затока без берегів, без масштабу й сенсу. Сам він напевне сьогодні не спатиме, й Великий Віз опише над ним півколо й потоне за видноколом, а за ним і його довгі голоблі.

У голові запаморочилося, відчуття часу й простору зникло, коли образи з біософтового досьє линули крізь розум самі собою.

8. Париж

Андреа жила в мартье-де-Терн, і її старезна будівля, як і всі інші на тій вулиці, чекала на оновлювальні піскоструменеві процедури від невтомної міської влади. У темному під'їзді одна з біофлуоресцентних панелей «Фудзі-Електрик» тьмяно осявала цілу стіну побитих життям дерев'яних скриньок із прорізями в подекуди ще цілих дверцятах. Марлі знала, що колись крізь ті щілини поштарі вкидали листи, — і хоча в цьому чулась якась романтика, самі скриньки з пожовклими від часу картками, де вицвітали імена й роди занять давно зниклих орендарів, завжди навіювали тугу. По стінах під'їзду звивалися кільцями кабелі й жмути оптоволокна — кожне пасмо погрожувало обернутися страшним сном для невезучих ремонтників. Крізь прочинені двері з запилюженим крапчатим склом було видно вогку блискучу бруківку внутрішнього двору, куди майже ніхто не ходив.

Коли Марлі заходила, консьєрж якраз там сидів на білому пластмасовому ящику з-під евіанівської мінералки й терпляче, ланка за ланкою змащував чорний від мазуту ланцюг старого велосипеда. Глянув на неї, як вона почала підйом сходами, але жодного зацікавлення не виявив.

Сходи були мармурові, матово-терті, протоптані нескінченними поколіннями мешканців. Квартира Андреа на п'ятому поверсі — дві кімнати, кухня, ванна. Марлі прийшла сюди, коли востаннє зачинила двері своєї галереї, бо вже не могла більше ночувати в спальні, яку облаштувала для них із Аленом у кімнатці за запасником. Будівля знов заходилася стискати її в депресивних лещатах, але нове вбрання й дзвінкий стукіт підборів по мармуру захищали. На Марлі було нове пальто вільного крою з натуральної шкіри, на кілька тонів світліше за сумочку, вовняна спідниця й шовкова блуза, придбані в паризькому «Ісетані». Постриглася вона того ж ранку на Фобур Сент-Оноре — бірманська перукарка оновила їй зачіску західнонімецьким лазерним олівцем. Робота недешева, проте точна: вийшло скромно, але й не надто консервативно.

Вона торкнулася круглої панелі посередині дверей, почула, як та тихенько пискнула, зчитуючи рифи й западини на пучках.

— Андреа, це я, — промовила в крихітну щілину мікрофона. Почулося клацання й стрекотіння замків — подруга відмикала двері.

Стояла перед нею вся мокра, в старому махровому халаті. Оглянула Марлі з ніг до голови й усміхнулася:

— Ти роботу отримала чи банк пограбувала?

Марлі переступила поріг і поцілувала подругу в вогку щоку.

— Таке враження, що все одразу, — відповіла вона і засміялася.

— Кави нам, — сказала Андреа, — зроби нам кави й вершків не шкодуй. Мені треба голову помити, а твоя виглядає просто прекрасно...

Вона пішла у ванну, й Марлі почула шурхіт води по кахлях.

— У мене для тебе подарунок, — сказала, та Андреа не чула її. У кухні набрала чайник, запалила конфорку старезною запальничкою, що давала іскру, й заходилася шукати каву на забитих усякою всячиною полицях.

— Так, бачу, це воно, — сказала Андреа, розглядаючи голограму з першою коробкою, яку Марлі показали у Вірековому конструкті барселонського парку. — Ідеальна робота для тебе. — Вона торкнулася кнопки на проекторі, й зображення зникло.

За єдиним вікном кімнати небо перекреслювало кілька перистих хмарин.

— Для мене це надто похмуро, надто серйозно. Ніби речі, які ти виставляла в своїй галереї. Але це значить, що гер Вірек зробив правильний вибір: ти цю таємницю для нього розкриєш. На твоєму місці я, з огляду на плату, не дуже поспішала б.

На Андреа був подарунок Марлі — дорога й надзвичайно доладно скроєна чоловіча костюмна сорочка з сірої фламандської фланелі. Вона такі найбільше любила й, вочевидь, страшенно зраділа. Сорочка вигідно відтіняла її світле волосся й майже ідеально пасувала під колір очей.

— Страшним він здався мені, цей Вірек, — невпевнено сказала Марлі.

— Цілком імовірно, — відповіла Андреа, відсьорбуючи каву. — А ти чекала, що такий багатій буде милим і нормальним?

— Якоїсь миті я відчула, що він не зовсім людина. Дуже чітко відчула.

— Але так і є, Марлі. Ти говорила з проекцією, зі спецефектом...

— Усе одно, — вона безпорадно здійняла руку і враз на себе розсердилась.

— Усе одно він дуже, дуже заможний і платить тобі величезні гроші за роботу, до якої саме ти маєш унікальний хист. — Андреа посміхнулася й поправила елегантно закасану вугільно-сіру манжету. — Та й вибір у тебе не такий великий, правда?

— Знаю. І, мабуть, через це так незручно почуваюся.

— Ну, добре, я хотіла трохи потягнути й не казати тобі, але сталося ще дещо, від чого тобі може стати незручно. Якщо взагалі слово «незручно» тут доречне.

— Що?

— Я думала взагалі не казати тобі, та він, мабуть, рано чи пізно тебе дістане. Підозрюю, на запах грошей прибіг.

Марлі обережно поставила чашку на захаращений плетений столик.

— А нюх у нього гострий, —