Читати книгу - "Занадто гучна самотність, Богуміл Грабал"

балки і дошки зі зруйнованих будинків, уламки, великі, наче хрест, справді хотіла просто варити картопляний гуляш із кінською ковбасою, підкидати дров і восени пускати змія до небес. Пізніше я дізнався, що її, як і решту циган, арештувало гестапо й відвезло в концтабір, звідки вона не повернулася, її спалили десь у Майданеку чи Аушвіці в печі крематорію. Небеса не гуманні, але я тоді ще був гуманний. Після війни, коли вона не прийшла, я спалив у дворі змія разом із нитками й довгим хвостом, голубок для якого робила маленька циганка, чиє ім’я я вже забув. Коли скінчилася війна, ще в п’ятдесятих роках у мене був повний підвал нацистської літератури, у світлі любовної сонати моєї малої циганки я надзвичайно охоче пресував центнери цих брошур і книг на одну тему, я пресував сотні тисяч сторінок із фотографіями радісних чоловіків і жінок, дітей, радісних старих, радісних робітників, радісних селян, радісних есесівців, радісних представників армії, в корито свого гідравлічного преса я залюбки вкидав Гітлера з почтом, що вступали до звільненого Гданська, Гітлера у звільненій Варшаві, Гітлера у звільненій Празі, Гітлера у звільненому Відні, Гітлера у звільненому Парижі, Гітлера в його особистій квартирі, Гітлера на святкуванні жнив, Гітлера з його вірною вівчаркою, Гітлера з його бойовими солдатами, Гітлера, котрий інспектує атлантичний вал, Гітлера, який їздить захопленими містами на сході й на заході, Гітлера, схиленого над військовими мапами, і що більше я пресував Гітлера і радісних жінок, чоловіків і дітей, то більше я думав про свою циганку, яка ніколи не була радісною, яка хотіла тільки підкидати дрова у грубку й готувати картопляний гуляш із кінською ковбасою, ходити з великим джбаном по пиво, хотіла просто ламати хліб, наче святе причастя, а потім через відчинені дверцята грубки дивитися на полум’я і жар, на мелодійний гуркіт вогню, спів вогню, який знала з дитинства, сакрально пов’язаний із її племенем, вогонь, чиє світло забирає собі увесь жаль і народжує на обличчі меланхолійну усмішку, яка була втіленням циганчиного уявлення про досконале щастя… Я лежу на спині поперек свого ліжка, мені впала з небес на груди малюсінька мишка, скотилася і сховалася під ліжко, мабуть, я приніс кількох мишей у портфелі чи в кишені пальта, з двору піднімається запах туалету, скоро піде дощ, думаю собі, лежачи на спині, я не можу поворухнути жодною кінцівкою, такий втомлений я від пива й роботи, за два дні вичистивши весь підвал, згубивши сотні мишей, покірних звіряток, які хотіли тільки хрумтіти текстами книжок і жити в дірках у старому папері, народжувати нових мишей і вигодовувати їх у цьому гніздечку, мишки, згорнуті клубочком, і та моя циганка згорталася поруч зі мною клубочком у холодні ночі. Небеса не гуманні, але, можливо, є щось більше за ці небеса, співчуття і любов, про які я вже забував і забув.

6

Тридцять п’ять років я пакував старий папір на гідравлічному пресі, тридцять п’ять років думав, що макулатуру й сміття не можна пресувати інакше, ніж так, як це робив я, але недавно дізнався, що в Бубнах поставили велетенський прес, який замінить двадцять таких, на якому працюю я. І коли очевидці сказали мені, що той гігант робить пакунки вагою три-чотири центнери, й возяться ті пакунки до вагонів за допомогою підйомних візків, я сказав собі: на це ти, Гантю, маєш піти подивитися, ти маєш це побачити, зробити візит ввічливості. І коли я стояв у Бубнах і бачив ту велетенську засклену залу розміром із Вільсонів вокзал, і чув, як гуде той велетенський прес, я затрусився й не міг підняти очей на ту машину, якийсь час стояв і дивився в інший бік, потім зав’язував шнурівки на черевиках і не міг поглянути цій машині в очі. Зі мною так завжди — помітивши в купі старого паперу корінець чи обкладинку якоїсь рідкісної книги, я не йшов до неї відразу, спершу я брав ганчірку й чистив вісь свого преса, опісля дивився на купу паперу і перевіряв, чи вистачить мені сил узяти і розгорнути цю книгу, і лиш коли відчував, що вистачить, торкався, й ця книжка тремтіла в моїх руках, як букет нареченої біля вівтаря. Я був таким і тоді, коли ще грав у футбол за нашу сільську команду, я знав, що склад вивішують у вітрині біля Нижнього шинку аж у четвер, але з важким серцем приїжджав у середу, стояв, спершись на велосипед, і ніколи не міг подивитися на вітрину відразу, спершу роздивлявся замок і рейки вітрини, потім довго читав назву нашого клубу й тільки потім дивився на склад команди, але по середах досі висів склад із минулого тижня, тож я їхав геть, щоб у четвер знову стояти біля вітрини, спершись на велосипед, і довго дивитися на все, крім складу, а коли заспокоювався, починав повільно і довго читати основний склад, потім склад резерву і врешті підлітковий склад, і лиш знайшовши своє ім’я серед запасних, був щасливий. Саме так я й стояв тепер біля гігантського преса у Бубнах, а коли моє розгублення ослабло, набрався сміливості й подивився на цей пристрій, який височів аж до скляної стелі зали, наче велетенський вівтар у храмі святого Миколая на Малій Страні[12]. Цей прес був ще більший, ніж я уявляв, велика стрічка була така широка й довга, як у голешовіцькій електростанції стрічка, з якої сиплеться вугілля під ґратки, на цій стрічці повільно рухався білий папір і книги, книги вантажили молоді робітники й робітниці, вбрані зовсім інакше, ніж я та інші пакувальники старого паперу, в них були оранжеві й блакитні рукавиці і жовті американські кепки з козирком, комбінезони по груди, підтяжки на плечах, перехрещені на спині. З-під таких комбінезонів виглядали кольорові светрики чи водолазки, й ніде не світилися лампочки, крізь стіни і засклену стелю проходило світло і сонце, а під стелею були вентилятори, ці кольорові рукавиці посилювали моє приниження, бо я завжди працював голіруч, щоби пальцями мацати папір, але тут ніхто не хотів відчувати на дотик неповторну принадність старого паперу, стрічка відносила книги й білі обрізки вгору, як ескалатор здіймає пішоходів з переходу під Вацлавською площею на вулицю, папір відразу в’їжджав у великий котел, великий, як гігантський котел на сміховській пивоварні, де вариться пиво, а коли котел був повний, стрічка спинялася, й зі стелі опускався вертикальний гвинт, який з велетенською силою пресував папір і