Читати книгу - "Шепіт Срібної Ночі, Аліса Воміель"

Місячне світло пробивалося крізь тонкі штори кімнати Ліри, відкидаючи довгі, примарні тіні, що тяглися кам’яною підлогою. Прохолодне нічне повітря прослизало крізь відкрите вікно, приносячи з собою ледь вловимий аромат жасмину, що розцвітав у садах палацу нижче. Але попри спокійну атмосферу, Ліра не відчувала тієї тиші, яку обіцяла ніч. Події вечора відлунювали в її розумі — безжальні й страшні.

Її дихання було уривчастим, поки вона лежала на великому ліжку з балдахіном, втупившись невидячим поглядом у стелю. Заборонена кімната — ті древні стіни — здавалася живою, наповненою силою, що давила на неї. У ту мить, коли вона відімкнула двері, повітря змінилося, наповнившись важкою древньою магією. Вид зруйнованого вівтаря, тріснутого каменю, пульсуючих символів — усе це шепотіло їй, кликало ближче, змушуючи серце битись швидше. А коли вона торкнулася реліквій, прилив магії, що прокотився її жилами, був приголомшливим.

Вона мимоволі здригнулася, намагаючись відігнати ці спогади. Але їм не було діла до її волі — вони чіпко трималися за її свідомість, як темна тінь, що прилипла до самої суті. Ліра все ще відчувала це — магію. Вона була там, наче тремтливий вогник десь на краю її думок, дика й некерована. Це була не просто сила — це була жага. Спрага, яку вона не знала, як вгамувати.

Стіни її кімнати здавалося стискалися навколо неї. Вона тугіше загорнулася в ковдру, намагаючись захистити себе від гнітючого повітря. Але не було втечі від бурі всередині. Її магія, що раніше була ледь чутним шепотом, тепер перетворилася на какофонію в її душі. Вона відчувала, як сила пульсує в ній, вимагаючи уваги, прагнучи вирватися назовні.

Різкий стукіт у двері прорізав туман її думок. Ліра завмерла, серце шалено закалатало в грудях. Хтось прийшов за нею? Це був він?

Ні, нагадала вона собі. Це лише слуги, що принесли новини про фестиваль, або, можливо, пізній гість. Але вона не хотіла нікого бачити, не після того, що сталося, не тоді, коли вона була така вразлива від страху й невизначеності.

Ще один стукіт. Цього разу гучніший, наполегливіший.

— Ліро? — пролунало знайоме до болю ім’я.

Це був голос, який вона знала надто добре — чула його як у снах, так і в кошмарах. Звичний, уривчастий тон змусив її здригнутися. Це був Доріан.

— Іди геть, — хрипко прошепотіла вона, ховаючи обличчя в подушку. Але слова звучали слабко, й вона знала, що бреше сама собі. Вона не була сердита на нього — вона боялася. Боялася тієї сили, про яку він попереджав. Боялася тієї сили, що тепер жила в ній.

Її рука тремтіла, коли вона ковзнула під подушку, де зберігала маленький кришталевий амулет, який колись був подарунком від матері. Камінь слабо світився, його лагідне тепло різко контрастувало з холодним, задушливим жахом, що згортався у її грудях.

Вона заплющила очі, намагаючись зосередитися на чомусь іншому, окрім спогадів про ту кімнату. Щоденник. Реліквії. Попередження. Обличчя Доріана промайнуло в її думках, той сирий біль в його очах, коли він говорив про небезпеку магії. Попередження були очевидні, але чим більше вона намагалася зупинити це, тим сильніше магія в її серці пульсувала, прагнучи звільнення.

— Я не можу це контролювати, — прошепотіла вона собі, її голос був майже не чутний через гучне биття серця, — Це занадто… занадто небезпечно.

Але найгіршим було не це. Найгірше було те, що частина її насолоджувалася цією силою. Тією насолодою, що пронизувала її вени, коли вона відімкнула двері, коли доторкнулась до реліквій, коли відчула, як древня магія бринить у її кістках.

Двері рипнули, і Ліра здригнулася, її очі різко розплющилися. Вона забула їх замкнути.

Але ніхто не увійшов. Натомість вона побачила м’яке світло місяця, що пробивалося крізь щілини у дверній рамі, відкидаючи ніжні візерунки на підлогу.

Тиша розтягнулася, важка й невблаганна. Вона знову заплющила очі, глибоко вдихаючи, намагаючись зібрати думки, але думки не бажали вщухати. Вона не могла відкинути спогад про слова Доріана — слова, що переслідували її навіть зараз, ніби були вирізьблені на її душі.

«Ти не повинна дозволити цьому контролювати тебе. Ця магія — не дар, Ліро. Це прокляття. Якщо ти не навчишся контролювати її, ти знищиш усе».

Доріан бачив це, хіба ні? Він бачив, що ховається всередині неї, ту небезпеку, яка пульсувала під її шкірою. Вона завжди вважала свою магію чимось шляхетним, тим, що може допомогти, тим, що зробить її особливою. Але тепер… тепер це здавалося прокляттям більше, ніж будь-чим іншим.

Її рука знову потяглася до кришталю, міцно стисла його, поки в її розумі знову і знову лунали слова попередження Доріана. Як вона могла бути такою сліпою?

Тоді її свідомість ще раз охопив спогад — чаклуни, їхні останні миті. Обличчя людей, яких вона бачила у видіннях з реліквій. Їхні очі, розширені від жаху, коли їхня власна магія оберталася проти них. Вона бачила їхню загибель раніше, але тепер зрозуміла: вони були такими ж, як вона, наділені силою, яку не розуміли, силою, яку не можна було контролювати.

Подих Ліри перехопило, — Я нічим не відрізняюся від них, так? — прошепотіла вона, ніби ця думка спала їй на думку тільки зараз, — Я можу втратити все… так само, як вони.

Думка про втрату контролю, про те, що магія поглине її, лякала її більше за все. І все ж… це здавалося неминучим.