Читати книгу - "Шепіт Срібної Ночі, Аліса Воміель"

Ніч за її вікном була спокійною, але всередині Ліра чула лише рев своїх думок. Не було втечі. Не було вороття. Вона відчувала, як пульс магії в ній стає дедалі сильнішим, реагуючи на її страх, живлячись її неспокоєм.

І вона знала, глибоко всередині, що це питання не лише контролю.

Це питання виживання.

Місяць висів високо в небі, кидаючи своє сріблясте сяйво на розлогі сади палацу. Живоплоти, викривлені й високі, здіймалися, мов стародавні вартові, їхнє листя виблискувало під світлом ночі. Аромат нічних жасминів і троянд змішувався в прохолодному повітрі, огортаючи Ліру, немов заспокійливий плащ. Саме тут, подалі від задушливих стін палацу, вона знаходила відчуття спокою—коротку перепочинок від хаосу, що вирував у її душі.

Непоміченою вислизнувши зі своєї кімнати, Ліра блукала тихими коридорами палацу. Товсті кам’яні стіни, здавалося, шепотіли їй про століття прихованих таємниць, але Ліра була занадто поглинута власними, щоб це помітити. Її кроки були легкими на холодному мармурі, дихання неглибоким, коли вона прямувала до садів. Тихий шелест її сукні був єдиним звуком, що супроводжував її, коли вона ступила у прохолодне нічне повітря.

Сад привітав її, як старий друг, його лабіринт з живоплотів і звивистих стежок пропонував водночас і втіху, і втечу. Вона була тут незліченну кількість разів, але цієї ночі все відчувалось інакше. Місяць заливав світлом дерева й квіти, перетворюючи їх на щось магічне, на щось з іншого світу. Пелюстки квітів мерехтіли неземним сяйвом, а м’яка, тужлива мелодія нічних істот шепотіла вдалині.

Думки Ліри мчали шаленим потоком, розум був затьмарений баченнями й спогадами—видіннями давніх чаклунів, тих, хто був до неї, їхня сила спотворена й некерована. Вона досі відчувала залишки магії з забороненої кімнати, що пульсували в ній, її темна енергія звивалася, немов змія, готова завдати удару.

Вона зупинилася біля фонтану, його води виблискували у місячному сяйві. Звук води, що стікала по камінню, був заспокійливим, і вона сперлася об кам’яний край, її руки трохи тремтіли, коли вона вдивлялася у рябу поверхню. Вона не була впевнена, чого боялася більше—магії, яку носила в собі, чи темряви всередині, що, здавалося, зростала з кожною миттю. Обидві сили були небезпечними, і вона вже не могла їх контролювати.

Її відображення у воді здавалося чужим—очі широко розплющені під тягарем того, що вона дізналася, тієї сили, яку випустила на волю. Але коли вона вдивлялася у рябі хвилі, дивне відчуття спокою почало огортати її, немов сама ніч пропонувала їй крихту полегшення. Це було скороминуче, але на мить Ліра відчула полегшення.

А тоді вона це відчула. Зміна в повітрі, ледь вловима зміна, немов сама земля під її ногами зрушила. Серце завмерло на мить, і ще до того, як вона встигла обернутися, з тіні дерев ступив хтось.

Доріан.

Він з’явився, ніби викликаний самою ніччю—його високий силует виринав з темряви, його присутність була водночас владною й тривожною. Ледь помітне сяйво місяця підкреслювало його гострі риси, кидаючи сріблясте світло на його обличчя. Він виглядав водночас королівським і загадковим, його плащ злегка розвівався у прохолодному вітерці. Його очі зустрілися з її, і на мить Ліра могла лише дивитися.

Було щось у його постаті, у тій манері, як він заповнював собою простір навколо. Він був не просто принцом—він був кимось більшим, кимось, пов’язаним із тією ж давньою силою, що переслідувала її.

Спершу ніхто з них не промовив ані слова. Мовчання між ними було важким, насиченим невимовленими істинами, що висіли в повітрі. Серце Ліри шалено билося в грудях, вона не знала, що сказати, не розуміла, що означає ця зустріч. Вона не очікувала побачити його тут, не так, не подалі від стін двору. Але у тиші саду їхні долі здавалися переплетеними, немов сама ніч змовилася, аби звести їх разом.

Доріан заговорив першим, його голос був низьким, різко контрастуючи зі спокійною тишею саду.

— Тобі не слід тут бути, — сказав він, у його тоні відчувалось застереження, хоча під ним ховалась м’якість. — Це місце... воно має здатність притягувати до себе, але це не притулок.

Ліра подивилась на нього, її погляд шукав на його обличчі щось, що допомогло б зрозуміти цей дивний випадок.

— Тоді чому ти тут? — запитала вона, її голос був ледь чутним шепотом. Вона не хотіла, щоб це прозвучало звинуваченням, але щось всередині неї заворушилось — бажання зрозуміти його, зрозуміти той зв’язок, що ніби поєднував їх.

Щелепа Доріана напружилась, і на мить його очі спалахнули емоцією, яку Ліра не змогла розпізнати. Біль, можливо? Жаль? Він провів рукою по темному волоссю, різким і роздратованим рухом.

— Я знаю, що ти відчуваєш, — нарешті сказав він, і його слова лягли тягарем на її груди. — Магія всередині тебе. Сила, яку ти пробудила.

Лірино серце пропустило удар. Він знав. Але як? Вона нікому не розповідала — як він міг знати про глибину магії, яку вона носила в собі?

— Я вже бачив це, — продовжив Доріан, тепер у його голосі відчувалася гіркота. — Це прокляття нашого роду. Магія, яку ми носимо, — це не дар, Ліро. Це тягар, страждання. І якщо ти не будеш обережною, вона поглине тебе, як і всіх, хто був до нас.

Вага його слів вдарила по ній, наче фізичний удар. Вона не могла дихати кілька секунд, повітря в саду стало важким від сили його зізнання. Вона завжди вірила, що її магія — це частина її самої, щось прекрасне, щось, що мало бути. Але зараз, у м’якому світлі місяця, слова Доріана перекручували цю віру на щось темне й загрозливе.