Читати книгу - "Зниклий герой, Рік Рірдан"

воєнні кораблі, пришвартовані вздовж узбережжя, на яких улаштовували тренувальні бої з палаючими стрілами та вибухівкою? Чарівно! Заняття з мистецтв, де можна робити скульптури за допомогою бензопил і паяльних ламп? Лео такий: «Запишіть мене!». Ліси кишать чудовиськами, і нікому в жодному разі не слід ходити туди самому? Казково! До того ж у таборі було повно гарненьких дівчат. Лео не зовсім зрозумів усю ту балаканину про зв’язок із богами, але він сподівався, що це не означало, що всі ці дівчата — його кузини. Це була б лажа. Принаймні він хотів би знову повитріщатися на тих підводних дівчат у озері. Вони, безсумнівно, були варті занурення.

Вілл показав йому будиночки, павільйон для трапези і арену для боїв на мечах.

— Я отримаю меч? — запитав Лео.

Вілл подивився на нього так, ніби його непокоїла така можливість.

— Ти, швидше за все, викуєш собі власний, ураховуючи, що ти в Дев’ятому Будиночку.

— О так, про що там ви казали? Якийсь Вулкан?

— Зазвичай ми не називаємо богів їх римськими іменами, — сказав Вілл. — Первісні імена грецькі. Твій батько — Гефест.

— Фест? — Лео десь уже чув це, але все одно почувався розгубленим. — Лунає, як свято.

— Ге-фест, — виправив Вілл. — Бог ковалів та вогню.

І ці відомості він теж уже чув, але намагався про них не думати. Бог вогню... серйозно? Ураховуючи те, що сталося з його мамою, ця новина здалася жахливим жартом.

— Отже, палаючий молот над моєю головою, — сказав Лео, — це добре чи погано?

Вілл не одразу відповів.

— Тебе визнали ледь не миттєво. Зазвичай це добре.

— Але той веселковий чувак із поні, Бутч... він згадав про якесь прокляття.

— Гм... слухай, то пусте! З того часу, коли загинув попередній староста Дев’ятого Будиночка...

— Загинув? Типу болісно?

— Мабуть, краще тобі розпитати про це своїх сусідів.

— Гаразд, і де мої друзяки? Хіба їхній староста не має влаштовувати мені ексклюзивну екскурсію?

— Він... не може. Сам побачиш. — Вілл побіг уперед, перш ніж Лео встиг ще щось запитати.

— Прокляття й смерті, — промимрив Лео собі під ніс. — Усе стає дедалі краще.

Він проходив повз ігровий майданчик, коли помітив свою стару няньку. Її він найменше очікував зустріти в таборі напівбогів.

Лео наче прикипів до місця.

— Що сталося? — запитав Вілл.

Тітонька Калліда, або тія[12] Калліда. Так вона себе називала, але Лео не бачив її з дитсадка. Стоїть там собі, наче й не вона, у тіні великого білого будинку на кінці майданчика й дивиться на нього. У чорній лляній вдовиній сукні та з чорною шаллю на голові. Обличчя зовсім не змінилося: пожухла шкіра, пронизливі темні очі, зморщені руки — наче пазурі. Вона виглядала древньою, але точнісінько такою, якою Лео її пам’ятав.

— Та стара пані... — сказав Лео. — Що вона тут робить?

Вілл спробував збагнути, куди дивиться Лео.

— Яка ще стара пані?

— Чувак, он та стара пані. Та, що в чорному. Скільки старих пані ти тут бачиш?

Вілл насупив брови.

— Гадаю, у тебе був важкий день, Лео. Можливо, Туман досі грається з твоїми думками. Чому б нам не піти просто до твого будиночка?

Лео хотів заперечити, але, коли знову подивився в бік великого білого будинку, тія Калліда вже зникла. Він був упевнений, що вона була там, наче спогади про маму прикликали Калліду з минулого.

І це було не на добре, тому що тія Калліда колись намагалася його вбити.

— Та я просто знущаюсь із тебе, старий, — Лео дістав шестірні й важелі з кишені та почав крутити їх у руках, щоб заспокоїти нерви. Не можна, щоб усі в таборі вважали його божевільним. Принаймні не божевільнішим, ніж він був.

— Гайда, подивимось на Дев’ятий Будиночок, — сказав він. — Я в настрої для гарного прокляття.

Зовні будиночок Гефеста виглядав, як величезний трейлер із блискучими металевими стінами й решітками на вікнах. Вхідні двері були наче в банкового сховища — круглі та завтовшки в декілька футів. Їх відчинення супроводжувалося обертанням купи латунних шестірень та випусканням диму з гідравлічних поршнів.

Лео присвиснув.

— А вони розуміються на стімпанку, еге ж?

Усередині будиночок здавався занедбаним. Сталеві підйомні ліжка з високотехнологічними прибамбасами були складені в стіни. На кожному були цифрова панель управління й блокувальний механізм, мерехтіли світлодіодні лампи та блищали самоцвіти. Лео припустив, що в кожного таборянина є свій кодовий замок для спускання ліжка, за яким, швидше за все, є ніша зі сховищем і, мабуть, декілька пасток для небажаних гостей. Принаймні саме так сконструював би ліжко Лео. З другого поверху, хоча зовні не здавалося, що він тут може бути, опускалася пожежна жердина. Кільцеві сходи вели в якесь місце на кшталт підвалу. Стіни були обвішані всіма електричними інструментами, які тільки міг уявити Лео, а на додаток ще й безліччю ножів, мечів та інших знарядь руйнування. Величезний верстак був завалений металобрухтом: гвинти, болти, шайби, цвяхи, заклепки та безліч інших деталей. У Лео з’явилося сильне бажання покласти все це собі в кишені куртки. Він любив подібні штуки. Але йому знадобилася би ще сотня курток з кишенями, щоб умістилося все.

Роздивляючись навколо, Лео наче повертався назад до маминого цеху. Зброя, може, й була зайвою... але інструменти, купи металобрухту, запах масла, металу й гарячих двигунів. Вона була б у захваті від цього місця.

Він прогнав цю думку геть. До чого ці болісні спогади. «Рухайся далі!» — таким було його гасло. Не зациклюйся ні на чому. Не залишайся в одному місці задовго. Тільки так можна залишатися на крок попереду від смутку.

Він зняв зі стіни довге знаряддя.

— Електрокоса? Нащо богу вогню електрокоса?

Голос у тіні відповів:

— Ти будеш вражений.

У кінці кімнати, на одному з ліжок, хтось був. Завіса з темного камуфляжного матеріалу згорнулась, і Лео побачив хлопця, якого мить тому не помічав. Важко було його якось описати — бідолаху ледве не цілком укривали бинти. На голові не замотаним у марлю залишалося тільки обличчя — усе набрякле і в синцях. Він виглядав як хлопчик з тіста «Піллсбері»[13], якого добряче відлупцювали.

— Мене звати Джейк Мейсон, — сказав хлопчина. — Я потиснув би тобі руку, але...

— Авжеж, — сказав Лео. — Не піднімайся.

Хлопчина видавив