Читати книгу - "Сповідь крізь епохи, Кала Тор"

Він взяв мене за руку, ведучи крізь сплетіння гілок, що створювали майже непроглядний тунель. Але ось ми вийшли з тінистого прохолодного укриття, і переді мною відкрився зовсім інший світ. Я заворожено дивилася вперед, і переді мною відкривалося щось по-справжньому величне. Наді мною розкинулося безкрає небо—чисте, бездонне, що зливалося з горизонтом. Та варто було лише трохи опустити погляд, як я побачила його—водоспад. Стрімкі потоки води зривалися вниз, ніби кидалися в безодню, граційно і невблаганно, перетворюючи падіння на танець стихії. Його гуркіт наповнював простір, пробирався під шкіру, віддавався дрижанням десь у глибині грудей. Це було більше, ніж просто видовище—це було відчуття, що охоплювало зсередини, розчиняло мене у могутності природи, змушувало відчути кожну мить так гостро, ніби світ народжувався заново просто зараз, разом із кожною краплею, що летіла у прірву.
Деян не зводив з мене погляду, слідкуючи за кожною зміною в моєму виразі обличчя.
— Ну що, варте того?
Я зробила глибокий вдих, намагаючись ввібрати у себе цю мить, щоб зберегти її в серці назавжди.
— Це неймовірно, Деян. Я й уявити не могла, що тут, зовсім поряд, ховається така велич.
Він задоволено всміхнувся, а потім, трохи нахилившись до мене, тихо промовив:
— Я знав, що тобі сподобається.
І в його голосі прозвучало щось таке, що змусило мене здригнутися—ніби він говорив не лише про водоспад.
Я мимоволі відвела погляд, а він ледь відчутно стиснув мою руку.
— Давай, повертайся, я поведу тебе назад.
Я не одразу зрозуміла, що не запам’ятала дорогу сюди, що моя увага була повністю поглинута красою навколишнього.
Ми поверталися, і Деян із захопленням розповідав про водоспади—про їхню невпинну силу, про те, як вони тисячоліттями змінюють ландшафт, як пробивають собі шлях навіть крізь найміцніший камінь. Його голос звучав натхненно, а очі світилися тим рідкісним вогнем, що спалахував у ньому, коли він говорив про щось справді важливе для себе.

— Але це не зовсім водоспад, — зауважив він, мимоволі зачепившись за деталі. — Це, радше крутий поріг річки. 

Деян ледь усміхнувся, ніби передбачав мою реакцію.

— Але хіба від цього він втрачає свою велич? Вода все одно зривається вниз, розбиваючись об каміння, вируючи у білосніжній піні. 

Він ледь схилив голову.

— Так різниця лише в тому, що тут немає того різкого обриву, як у справжніх водоспадів.

Я вдивлялася в далечінь, ловлячи його слова, і несподівано відчула, що вони несуть у собі щось більше, ніж просто опис природного явища.

— Справжня міць не в ефектності, не в одному моменті величі, а в здатності змінювати світ навколо себе. Вода, що роками стікає одним шляхом, може виточити навіть скелю. Іноді це займає століття, але хіба результат не вартий цього?

Я замислилася.

Але його слова не могли заглушити голос у моїй голові, що знову й знову повертав мене до реальності, до тієї небезпеки, що чекала мене вдома.
— Мегді, я зайду з тобою на чай, — несподівано сказав він, і в його голосі не було запитання—лише тверда впевненість.
Я зупинилася.
— Деян, не варто. Ти ж знаєш—етикет не дозволяє джентльменові приходити без запрошення… і без згоди опікуна.
— А ти запроси мене, — м’яко відповів він, але його погляд був уважним, пронизливим.
Я похитала головою.
— Нам краще розпрощатися тут. Я не хочу, щоб нас бачили разом біля маєтку.
Було видно, що він не погоджується. Але після миті вагань мовчки кивнув.
Ми попрощалися на узліссі, й, пришпоривши коня, я помчала назад—у той дім, що чекав на мене, немов пастка, з якої не було легкого виходу.
Як тільки я почула, що сер Гранольд поспіхом залишив маєток, щось всередині мене розправило крила. Світ навколо ніби очистився від тягаря його присутності: повітря стало легшим, небо — яскравішим, а звуки — мелодійнішими. Я навіть відчула, що кольори навколо набули більшої насиченості. А ще — мене розібрав страшенний апетит.
Попрямувавши до кухні, я не встигла й переступити поріг, як мене буквально накрила буря у вигляді Магди.
— Ах ти ж нестерпне дівчисько! — голос її розітнув повітря, а обійми були такими міцними, що я ледь не втратила рівновагу. — Куди ж ти зникла, га? Не шкодуєш ти мого сердешного серця, ні крапельки!
Я лише посміхнулася, адже з дитинства засвоїла: так виглядає її любов.
— Та я ж тут, Магдо, жива-здорова, — м’яко відповіла я.
— А сер Гранольд, кажуть, швидко подався геть, після розмови з тобою в кабінеті, наче за ним сам нечистий гнався, — її очі звузилися, а голос став загрозливо-прискіпливим. — Ти не знаєш, що то за поспіх такий?
Я проковтнула клубок у горлі. Сказати їй усе я не могла, але брехати теж не хотілося.
— Він… розповів мені про свої стосунки з мамою, — промовила я, уважно спостерігаючи за реакцією Магди.
І не дарма. Вона аж спалахнула, як добре роздута піч:
— Які ще, до біса, стосунки?! — гримнула вона, вперши руки в боки. — Не вір ти йому, дитинко, бо як світ стоїть, не було там нічого! Як з’явився він у домі твого діда — ще малим телям був, п’ятнадцять років усього. А через рік твоя мати вже стала дружиною твого батька! Вони ж, сама знаєш, ще з пелюшок були одне одному призначені, закохані так, що хоч оком косим на когось глянути не могли! Я, як ніхто, знаю цю родину і всі їхні таємниці, пам’ятай це!
Я мовчала, даючи їй виговоритися, але далі продовжувати цю тему не могла. Якщо б чутки дійшли до Алекса… Я навіть боялася уявити, що сталося б. Він би не розбирався у тонкощах, не шукав би прихованих мотивів. Йому не потрібні були б докази чи свідчення — лише сам факт, що цей чоловік завдав мені болю. І цього було б достатньо, щоб брат викликав його на дуель, не вагаючись ні секунди.
А я не могла цього допустити.
Алекс був не просто моїм братом. Він був тією останньою незламною фортецею, що залишилася у моєму житті. Тією людиною, яка вміла обійняти, коли я ледь трималася на ногах, яка могла прочитати мої думки ще до того, як я їх озвучувала. Він ніколи не дозволяв собі слів про любов чи турботу — ні, це було не в його характері. Але в його діях, у кожному вчинку, у кожному мовчазному погляді крилося більше, ніж можна було висловити словами.
Я пам’ятала, як у дитинстві він став між мною і мамою, коли я вперше насмілилася заперечити щось важливе. Як він виштовхував мене крізь задні двері, коли я потрапила в халепу, а сам брав удар на себе. Як після мого першого виходу в світ він, ніби між іншим, запитав: "Хтось зачепив тебе? Просто скажи ім’я." І я знала — якщо я хоч шепну йому бодай одну літеру, цей чоловік зникне з мого життя раз і назавжди.
Я не дозволю йому втратити себе заради мене.
Тому, коли Магда почала вивідувати правду, коли її очі звужувалися, коли підозра пробігала її лицем, я лише посміхалася і переводила розмову. Я вдавала, що все добре, що в моєму житті немає загроз і небезпек, що жодна буря не вирує всередині мене. Бо захищати Алекса означало берегти його від правди.
Я повинна була його захистити — так само, як він усе життя захищав мене.
— А я сьогодні бачила водоспад, — швидко перевела я розмову. — Чому мені ніхто не сказав, що поруч є таке диво природи?
Магда миттєво прищурила очі, і я зрозуміла, що перевести її увагу буде не так просто.
— Так-так… цікаво, а хто ж тобі його показав? — протягнула вона, з-під лоба вдивляючись у мене.
Я вже почала гарячково думати, що відповісти, але в цю мить мій шлунок голосно забурчав. І ось уже Магда забула про всі розпитування, розводячи руками:
— Оце так-так! Дитятко моє голодне, а я її тут балачками мучу! — Вона стрімко розвернулася, і через хвилину по кухні вже розливалися пахощі свіжоспеченого хліба, тушкованої яловичини та чогось ще, неймовірно смачного.
— Ну-ну, сідай, їж, бо я тебе своєю ложкою годуватиму! — скомандувала вона, підсуваючи до мене тарілку.
Після ситної вечері я з відчуттям спокою вирушила до своєї кімнати.