Читати книгу - "Доки серце тримає, Mysterious silence"

КВАРТИРА ОЛІ І ВІКТОРА. ПІСЛЯ СУДУ.

Віктор і Оля повернулися додому. У вікно ллється м’яке світло. Кімната тиха, тільки годинник цокає на стіні. Вона сидить на дивані, загорнувшись у плед. Віктор — поруч, тримає її за руку. Довго мовчать.

Оля (тихо, ледь чутно):
— Віть, а якщо він повернеться?..
(пауза)
— Через 14 років… знайде нас. Знайде нашу дитину. Я ж бачу, які в нього очі. Там немає каяття.

Віктор повертається до неї повністю, кладе долоні на її щоки, змушує її подивитися йому прямо в очі.

Віктор (спокійно, але твердо):
— Якщо він вийде — я все одно буду поруч. Через 14 років, 20, скільки завгодно.
— Ти не сама. І ніколи не будеш.
(він усміхається)
— А щодо дитини… То вона знатиме, що її батько — захист. І що її мама — незламна.

Оля (ледь усміхаючись крізь сльози):
— Я не хочу жити у страху, Віть.

Віктор:
— І не будеш. Ми створимо наш дім так, щоб він був неприступною фортецею. А якщо хтось захоче пройти — то спробує нещастя.

Оля притискається до нього, торкається його плеча губами.

Оля:
— Я тобі вірю… І дуже тебе люблю.

Віктор (обіймаючи її міцніше):
— І я тебе. Назавжди.

РАНОК. НОВИЙ ПОЧАТОК.

Кілька тижнів після 

Сонце ще тільки торкається верхівок дерев. У кімнаті — тиша, тільки легке потріскування ранкової прохолоди в каміні.
Оля спить, сховавши обличчя у плече Віктора. Її дихання рівне, спокійне. Її пальці стискають край його футболки — так, ніби вона ще підсвідомо боїться відпустити.

Віктор лежить тихо, не рухаючись. Його долоня м’яко ковзає по її волоссю — повільно, лагідно, ніби кожне пасмо — найцінніше, що в нього є.

Віктор (шепоче, ледь торкаючись губами її чола):
— Ще трохи... і все буде по-справжньому нашим. Ти тільки прокинься…

Оля ворушиться, повільно розплющує очі. Її погляд — м’який, розслаблений, але з відтінком здивування: щось у повітрі інше, ніж зазвичай.

Оля (сонно, посміхаючись):
— Чого ти дивишся, як у кіно?

Віктор (усміхаючись):
— Бо ти — кіно. Моє кіно, яке закінчується щастям.
— І я хочу, щоб ти запам’ятала цей ранок. Бо сьогодні я тебе викрадаю.

Оля (підводиться на лікті, здивовано):
— Вітя?

Віктор (жартома серйозний):
— Без запитань. Снідай — і одягай щось зручне. Дорога буде трохи довга, але точно в інше життя.

ПІЗНІШЕ. АВТО.

Оля сидить у машині, загорнута в кардиган, поглядає на Віктора — то з посмішкою, то з цікавістю. Він не зізнається, куди вони їдуть, тільки тримає її за руку весь час.

Вони з'їжджають з головної дороги. Замість шумного міста — тиша, ліси, простір.

Оля (тихо):
— Це вже не просто прогулянка, так?

Віктор (усміхаючись):
— Це нова глава. Поглянь праворуч.

ВИД НА ДІМ.

Невеликий, теплий будинок серед дерев. Світлі стіни, ґанок із пледом на лавці. В саду — вже висаджено кілька молодих дерев. Поряд — тераса з кріслом-гойдалкою.

Оля завмирає.

Оля (шепоче):
— Це… наше?

Віктор:
— Наше. Я хотів дати тобі не просто дах, а спокій.
— Тут не буде страху, тіней минулого, галасу.
— Тут ми чекатимемо малюка, сміятимемося, саджатимемо квіти й прокидатимемося, не думаючи про те, що може повернутися…

Оля повертається до нього, обіймає міцно, мов хоче злитись із ним назавжди.

Оля:
— Я не знала, що втомилася… допоки не відчула, як це — бути в безпеці.
— Дякую тобі. За новий дім. І за те, що тримаєш моє серце в своїх руках.

Віктор (притискаючи її до себе):
— Я ніколи не відпущу.

НОВИЙ ДІМ. ДЕНЬ.

Двері відчиняються. Всередині — свіже повітря деревини, сонячні плями на підлозі, запах троянд, які хтось (очевидно Віктор) поставив у вазу на кухні.

Оля заходить обережно, як у храм. Вона проходить повз вітальню з каміном, доторкається до стіни, гладить пальцями дерев’яну балку на стелі.

Віктор:
— Оце вітальня. Там — кухня. Все максимально просто. Але отут…

Він підводить її до дверей, за якими невелика спальня. Світла, з великим ліжком і панорамним вікном на ліс.

Віктор (підморгуючи):
— Тут я планую тебе обіймати, поки не скінчиться світло. А може й довше.

Оля (посміхається крізь сльози):
— Я вже не знаю, як тобі дякувати.

Віктор:
— А й не треба. Просто ходи за мною.

Він веде її далі, повз ванну з великим вікном і свічками на поличках, повз кімнату для гостей — теж затишну. І, нарешті, зупиняється біля дверей в кінці коридору.

Віктор (мовчить мить):
— Тут… ну, я трохи поспішив. Але ти тільки подивись.

Він відчиняє двері.
Оля входить — і завмирає.

ДИТЯЧА КІМНАТА.

Теплі кольори. Маленьке ліжечко з ніжним пледом. На полиці — кілька книжок, м’які іграшки. Біля вікна — крісло-гойдалка з в’язаним пледом.

На стіні — фотографія УЗД, акуратно вставлена в рамку. А поруч — їхнє фото з першого дня, після весілля .

Оля (прикриває рот рукою, сльози бринять):
— Вікторе…

Він стоїть трохи позаду, мовчки. Її реакція — усе, чого він хотів.

Оля (обертається):
— Це вже… наше життя, так?