Читати книгу - "Оскол"

Ні шепоту, ні шереху. Сотні гарячково зблислих очей.

Глухо вдарив дзвін.

— Усі з’явилися, кати?

Це не був голос Ратенфенґера. Навряд чи це взагалі був голос людини. Ґай поглянув і пожалкував, тому що замість Флейтиста побачив постать, доречну хіба що в жахливому сні. Палали зелені лампи очей, чорна зубчаста тінь проїдала простір, і коли почвара владним жестом скинула руку — вдарив червоний спалах камінчика на персні.

— Усі, — озвався з натовпу голос, схожий на дерев’яний стукіт.

— Ви не забули? — спитав Той, Що Був Ратенфенґером.

— Ні, — відповів інший мертвий голос.

Страшна рука витягнулася, указуючи на Ґая:

— Ось він.

Ґай спробував звести подих — але зсудомлені м’язи не слухалися його. Бігти було нікуди, ноги, здавалося, по коліна вросли в підвищення; десь у глибині свідомости прошелестів голос колишнього Ратенфенґера:

— Спокійно, хлопче. Спокійно, це всього лиш я!..

Сотні змучених очей дивилися просто на Ґая.

— Впізнаєте? — спитав нелюдський голос, а в цей час міцна і цілком людська рука передбачливо вхопила Ґая за передпліччя.

— Так, — зітханням полинуло по площі. — Так, так, так… Він.

Не я, хотів скрикнути Ґай, шарпнувся, але рука, що тримала його, миттєво перетворилася на сталевий капкан. Ґай обм’як, і тоді площа колихнулася, зітхнула і вклякла.

— Відпусти нас, — долинуло зі вкляклого натовпу. — Ми достатньо покарані.

— Не я… — сказав Той, Хто Був Ратенфенґербм. — Прощає тепер він, — і чорна рука з червоним спалахом знову вказувала на Ґая, якому здалося, що витягнутий палець болюче увійшов йому в серце.

Натовп знову хилитнувся — і завмер. Тепер Ґай розрізняв обличчя, молоді, старі, худі, одутлі… обличчя зі слідами колишньої краси; з-під каптурів, капелюхів, хусток і навіть металевих шоломів — запалені очі, згаслі і ясні, дорослі і дитячі — усі з однаковим виразом. Так дивиться на жорстокого господаря нещасний, затурканий пес.

— Ось, подивися, — повільно мовив Той, Хто Був Ратенфенґером. — Добре подивися… бо доля цих людей залежить від тебе.

— Що я маю зробити? — нечутно спитав Ґай, але Той усе ж почув. Темна постать колихнулася:

— Нічого. Можеш вибачити їм, можеш не вибачати. Твоє право… але раніше, ніж ти вирішиш, подивися уважніше. Зрозумів?

На площі знову тиша; Ґаю здавалося, що всі ці обличчя плинуть колом, плинуть, не припиняючи благання. Йому знову стало моторошно — та тепер боявся він не за себе, тільки ніяк не міг зрозуміти — за кого?

Незнайомі обличчя. Жовті, мов віск; звідки вони? Що ТАМ?.. «Відпусти нас, ми достатньо покарані»… Хто визначає міру? Хто…

— Коли я не прощу…

— Вони повернуться ТУДИ.

— Через… мене?

— Так… але вирішуй сам.

Ґай дивився, і цього разу в мішанині обличч йому примарився якийсь рух. Чиїсь злякані, тріпотливі повіки… очі в сльозах…

Він похитнувся.

«…Дай! Дай мені, дай я, пусти-но!.. Ру-уді, бля… наплодилися…» «Дай-но, сволото, пройти…» «…Кому меду, кому меду!..» «…морду йому підправ, підправ…» «…Гади, не торкайте, гади!!!» «Ша, щеня, отримаєш також…»

Базар. Ярмарок, світло в очі, кольорові намети, золота солома… Золото волосся Рудого, кров, чоботи в крові…

Ґай схопив себе за горло. Таким чітким був спогад… наче вчора..:

— Наволоч, — прошепотів він крізь сльози, і побачив, як потьмяніли очі… Сірі обличчя. Приречений мовчазний скрик.

— …Вбивці…

Рух на вкляклій площі. Зелені очі Того, Хто Був колись Ратенфенґером:

— Дивися ще.

Ґай заплющив очі. Дивитися вже було не треба — він БАЧИВ і так.

Роздерта спідниця. Тремтячі вуста дівчинки на ім’я Ольга, мотузка, невміло захована за спиною — «не житиму… все одно»… Задушлива темрява літнього вечора, він не бачив цього, але знає, як це було — «тихо, тихо, не образимо». «Та тримай її, кусається стерво…» «Тихо, боляче буде, чуєш?» Блискучі рівчачки сліз, порожні, тьмяні з відчаю очі…

Ґай провів рукою по її сплутаному волоссі. По гарячій голові, що існувала лише в його уяві; вбивати недобре. Але коли б я ВАС знайшов тоді…

Звідки це нав’язливе почуття, що і ЦІ тут? Що й вони, чиїх облич він не знає, стоять зараз на колінах у натовпі, і для них також минула тисяча років спокути… Вони каються і благають… Ці? Про що?

— Чому я повинен їх прощати? Чи я Бог — прощати?!

— Не прощай, як Бог. Прощай, як людина… Або не прощай. Воля твоя.

— Ні…

Ґай відвів погляд від благальних облич. Повернувся, хитаючися, підійшов до стовпа. Провів рукою — пальці вкрилися кіптявою; повільно опустився на дошки підмостку. Потягнувся до коміра сорочки, але сорочки не було, рука наштовхнулася на мішок — убрання смертника.

«Знедолені… Засліплені… Люди…»

«Виправдовуєш їх?»

«Не виправдовую, але…»

— Це несправедливо, — сказав він глухо, — не можна одночасно… на одних терезах… бідних, заляканих… які не відають, що творять… і ЦИХ. Не можна так, усіх разом, одним судом, не можна ж…

— Тут не роздрібна торгівля, — голос колишнього Ратенфенґера, тихий і в’їдливий, — тут тільки гуртом… По-великому. А «відають» чи «не відають»… Люди на те й люди, аби саме ВІДАТИ. Але я не кваплю… сам суди.

Ґай відкинув голову, притиснувся потилицею до стовпа. Благальні погляди юрби пронизували його стомлено стулені повіки.

…Цей сон.

…Селище з вузькими вуличками, а над ними… Небо… неприродно жовтим… безликий натовп без… утробним виттям, і він знав, куди… але не міг… з чіпких рук… страшніше від усього… розрізняти обличчя; проклинала Мати, погрожував Учитель, шкірилися приятелі, знавісніла Стара — і Ольга, Ольга, Ольга… Ґай намагався упіймати її погляд, але…

Залізні мотузки… Не міг ворухнутися, прив’язаний до стовпа… В’язанки хмизу понад очі…

Стоп. Не те; чому серед натовпу…

Він підвівся. Підійшов до краю помосту, жадібно втупився у натовп. Запалі очі підсудних не сміли більше волати — очі мовчали, в них було розуміння. Власної приречености… Справедливости вироку…

Ґай вдивлявся. Не могло йому ввижатися — у сні він бачив серед НИХ і Матір, і Вчителя, і Ольгу також, а коли так…

Він дивився, і часом серце його підстрибувало до горла — він впізнавав. Лисина Вчителя — але ж ні, не він це; полохливі очі Ольги, що позирають з-за чужих спин — та ні, не вона, примарилося… Плащ, як у Старої, а це хто, Матір?! Ні…

— Мара, — сказав він нечутно, але Той почув знову:

— Дивись. Вирішуй.

— Не можу…

— Отже, вони приречені.

Площею здійнявся лемент. Жахливий зойк, миттєвий, ледве чутний, пройшовся хвилею — і зник. Усі почали опускати очі.

Один за одним. Поступово. Безгучно. Щойно людина дивилася, спливаючи благанням про милосердя — і ось погляд задуто, як свічку, він понурився, вгруз у землю — «коли