Читати книгу - "Забуття"

Матеріальне становище Шумінських ні для кого не було таємницею. Однак воно цікавило Липинського найменше. Коли заручені зосталися наодинці, Казимира відчужено розглядала бджолу, яка щойно залетіла у прочинене вікно і тепер не могла знайти дорогу назад. Незручна тиша в кімнаті розросталася, аж темніло в очах, але ніхто не міг примусити себе щось сказати, щоб її розвіяти. Новий статус їхніх відносин був незвичним і відлякував. Бджола істерично билася об шибку, старанно вимиту до Зелених свят. Казимира чекала. Липинський врешті промимрив:

— Жіноче виборче право мало б сенс, якби жінки отримували освіту нарівні з чоловіками. Без освіти право голосу — пустопорожня цяцянка. Звідки жінки знатимуть, за кого їм голосувати, якщо вони не вміють ні писати, ні читати. Вирішуватиме все одно їхній чоловік.

— Жінки вміють писати і читати! — гаряче заперечила Казимира.

— Я не кажу, що всі не вміють, але багато…

Липинський замовк, Казимира кинулася до вікна і відчинила його навстіж, щоб допомогти бджолі вилетіти на волю. Бджола забилася у верхній глухий кут між шибою та рамою і притихла. Липинський підійшов, щоб допомогти.

— Не треба мені допомагати!

Але вона хотіла, щоб він допоміг.

Липинський взявся зібганою фіранкою вишпортувати комаху зі сховку, однак робив це — звично для себе — дуже невміло. Бджола залетіла за комір, і різкий біль прострелив усе його тіло. Липинський схопився за шию і заволав так, ніби через укус набрався бджолиного сказу. Казимира вклала його на канапу, шепочучи:

— Що сталося, Вацлаве? Я пошлю за лікарем, але скажи, що сталося?

— Так, пошли, — Липинський перейшов з голосного крику на передсмертний стогін, — але, мабуть, буде запізно. Я вмираю. Я не маю чим дихати, Казимиро. Я вмираю.

Його поблідле обличчя обмивали треті поти, руки стали крижаними, очі посоловіли.

— Боже, ти можеш сказати, що з тобою?!

— Проклята бджола вкусила мене сюди, в шию.

І він відвернув комір сорочки, щоб показати. Казимира видихнула. Вона хотіла засміятися, але не зробила цього. Натомість раптом схилилася над ним і поцілувала в губи.

Світ навколо перестав існувати, біль притих. Поцілунок був ледь відчутним. Це був радше подих, аніж поцілунок, фальшивий доторк, одиночна вилазка на сипучі піски, коли одна нога тут — одна там, щоб тільки розворохобити піски, але не застрягнути в їхніх смертельних обіймах. Липинський мав право на цей поцілунок, адже вони щойно заручилися. Але не мав сміливості. Казимира відвела голову, і він її не зупинив.

Багато років потому він прокручував у пам’яті все знову і знову: бджолу, свій крик, її переляк, її поцілунок, хоча ні, то був не поцілунок, а пропозиція поцілунку, пропозиція себе, мовляв, відтепер я буду твоєю, бери мене, бери мій розум і моє тіло. А він не взяв, відштовхнувши її, байдуже, що з великого страху, і Казимира сховалася назад у свою мушлю, ображена і зганьблена, і більше ніколи звідти не показалася.

За ціле життя Липинський не зробив страшнішої помилки. Всі його наступні помилки були лише наслідком цієї першої.

— Думаю, не варто турбувати лікаря, — Казимира різко встала.

Розпластаний на канапі, Липинський безпомічно стискав затерплими пальцями горло, ніби хотів сам себе задушити.

— Тебе ніколи не жалила бджола, Вацлаве?

— Ніколи.

— Це не смертельно, — лице Казимири знову стало гострим, як кинджал.

Липинський згадав, що ще повинен був супроводити матір на двірець. Він підвівся з канапи.

— Я зайду завтра, як звично, о другій.

Казимира кивнула, він швидко зібрався і принижено вислизнув на вулицю.

Вінчання відбулося в тій самій церкві, де молодята раніше так завзято сварилися. На церемонії були лише найближчі родичі. Дядько Адам Рокицький, власник великого маєтку неподалік Умані, приїхати не зміг, бо саме був зайнятий молотьбою, але запросив подружжя до себе на хутір у гості. Липинський відповів, що цього року приїхати не вдасться, вже все розплановано, може, наступного, але, перш ніж погоджуватися, він ще порадиться з Казимирою, адже вони тепер одна сім’я і все вирішують разом.

Разом вони вирішили переїжджати до Женеви, щоб в тамтешньому університеті слухати курс лекцій із соціології. Обоє добре знали французьку. Обоє хотіли геть. Речі надіслали наперед поштою — у Женеві знайомі вже допомогли знайти помешкання якраз навпроти університету за адресою Рю де Кондоль, 4. Самі ж молодята подалися у весільну подорож до Венеції. У фешенебельному готелі на венеціанському острові Лідо вони провели два тижні.

Спершу постійно трималися за руки. Було у цьому щось нове для обох — новий вид близькості з іншою людиною, коли не треба готуватися до нападу чи тримати оборону, не треба подумки перебирати актуальні теми для розмови чи аналізувати почуті слова, шукаючи в них прихований натяк чи звинувачення. Можна було просто триматися за руки і нічого не говорити. Її рука була завжди холодною. Його — теж. Казимира цілими днями бовталася у воді: плавати, звичайно, не вміла, тільки вдавала. Він сидів на березі на розкладному стільчику, за найпалючішого сонця застебнутий на всі ґудзики. Невідомо, що приховували ці неосяжні морські глибини. Великі риби могли відкусити йому ноги.

Море тоді Липинський бачив уперше і востаннє. Але бачив його не сам, а завжди з дружиною, тому сіль на губах і на шкірі пізніше незмінно нагадувала йому її.

І ось вона, усміхнена, щаслива, волосся вибилося з-під капелюшка, він рветься їй назустріч, але кожен крок, який він робить, щоб поєднатися з нею, роз’єднує їх, не зближує, а навпаки — віддаляє, забирає її в нього. Що ближче Липинський хотів бути з Казимирою, то менше її в нього залишалося, і коли він підійшов зовсім впритул, вона зникла повністю. Розчинилася, як крапля морської води в річковій заплаві. Лише присмак солі в роті нагадував, що вона колись узагалі була.

Згодом, щоби змогти викинути Казимиру з пам’яті, Липинський відмовиться від споживання солі в будь-якому вигляді. Безсольна дієта, як він це назве. Життя без Казимири.

VII

2003

Кіптява

Кажуть, що картини великих малярів Відродження колись, одразу по написанні, мали зовсім інакший вигляд, ніж тепер. Кіптяву від свічок, яка століттями, аж до винайдення електрики, осідала на їхній поверхні, вже неможливо нічим вивести чи стерти, тому первісних кольорів не побачить жоден відвідувач музею. Можна тільки припустити, якою була кольорова гама під димним нальотом. Минуле — це всього лиш припущення минулого. Кіптява, яка щільно покриває тривалі проміжки часу, — це історична обставина, а реальність — те, що всупереч усьому таки проступає назовні. Це не