Читати книгу - "Викрадач вічності"

Він саме збирався повернути за ріг будинку, коли почув своє ім’я. Солодка надія на порятунок луснула. Гарві завмер на місці, сподіваючись, що в темряві його не помітять. Та хтось знову його покликав. Гарві не міг впізнати голос — то був не Венделл, і точно не пані Ґріффін. І на Джайва, Ріктуса чи Марр зовсім не схоже. Голосок був кволий, наче мовець ледве пам’ятав, як складаються слова.

— Гар-р-р… ві-і-і…

Аж раптом хлопчик нарешті зрозумів, хто це. Його серце й без того калатало, а тепер мало з грудей не вискакувало. Воно стугоніло так голосно, що заглушало решту звуків.

— Лулу, це ти? — пробелькотів Гарві.

— Так… — почулося з пітьми.

— Де ти?

— Близько… — відповіла вона.

Сподіваючись бодай мигцем побачити Лулу, Гарві вдивлявся в хащі, та бачив лише мерехтіння зірок на замерзлому листі.

— Ти йдеш… — сказала дівчинка.

Гарві ледь розумів, що вона каже.

— Так, — прошепотів він. — Ходімо зі мною.

Він ступив у її бік. Тієї ж миті блискітки, які Гарві вважав памороззю, відсахнулися від нього. Це що, якийсь костюм?

— Не бійся, — сказав він.

— Я не хочу, щоб ти мене бачив, — почулось у відповідь.

— Що сталося?

— Прошу… просто… не підходь…

Лулу позадкувала, послизнулася і впала на землю. Навколо неї затрусилося гілля. Гарві підступив ближче, простягнув руку, але дівчинка так схлипнула, що він закляк на місці.

— Я хочу допомогти, — сказав він.

— Не допоможеш, — відповіла Лулу; кожнісіньке її слово було сповнене болю. — Надто пізно. Просто… просто тікай, поки можеш. Я лише… хотіла дати тобі щось… на згадку про мене.

Лулу поворушилась у темряві, і Гарві здалося, що вона наближається до нього.

— Не дивися, — попросила дівчинка.

Гарві відвернувся.

— А тепер заплющ очі й пообіцяй, що не будеш піддивлятися.

Він слухняно стулив повіки.

— Обіцяю, — сказав Гарві.

Він відчув, що вона підійшла ближче, почулося її сопіння.

— Дай руку.

Голос пролунав зовсім поруч. Гарві розумів: якщо він розплющить очі, то побачить, що вони стоять обличчям до обличчя. Та він дав слово і хотів його дотримати. Хлопчик простягнув руку і відчув, як один за одним у долоню впали три маленькі предмети — важкі, холодні й вологі.

— Це все… що я знайшла… мені шкода…

— Тепер можна дивитися?

— Ще ні. Спочатку… дай мені… піти…

Гарві стиснув пальці в кулак, намагаючись вгадати, що це за подарунок. Холодні камінчики? Та ні, щось різьблене. На одному з предметів він намацав маленьку борозенку, на іншому — голову. Він здогадався! То були три вцілілі фігурки з ковчега. Хтось витяг їх із мулу та піску, з самісінького дна озера.

Та це його не заспокоїло — радше навпаки. Гарві поєднав здогади про блискітки й подарунки — і в нього сироти повиступали: Лулу пірнула аж на дно, щоб витягти фігурки. Жодна сухопутна істота на таке не здатна.

Не дивно, що Лулу ховалася в тіні та просила не дивитися — вона вже не була людиною. Лулу перетворювалася (якщо ще не перетворилася) на сестру тих дивних риб, що кружляли в темних водах озера. Тепер вона мала холодну кров і сріблясту шкіру.

— Ой, Лулу… — мовив Гарві. — Як же так сталося?

— Не марнуй на мене часу, — пробелькотіла вона. — Тікай звідси, поки можеш.

— Але я хочу тобі допомогти.

— Ти не можеш… не можеш мені допомогти… Я пробула тут надто довго. Моє життя скінчилося.

— Неправда, — заперечив Гарві. — Ми з тобою одного віку.

— Я тут уже стільки, що й не пам’ятаю… — Її голос затих.

— Не пам’ятаєш чого?

— А може, я просто не хочу пам’ятати, — сказала вона. — Бо тоді нестерпно болітиме…

Лулу зітхнула, глибоко й здавлено.

— Тікай… — прошепотіла вона. — Тікай, поки ще можеш.

— Я не боюся.

— То ти просто дурень, — сказала вона. — Боятися треба.

Гарві почув, як затрусилося гілля, — Лулу пішла геть.

— Зажди, — гукнув він.

Відповіді не було.

— Лулу!

Гілки затріщали гучніше. Судячи зі звуку, вона була вже далеко. Марно було кричати навздогін. Порушивши обіцянку, Гарві розплющив очі й побачив її на мить — лише тінь у темряві. Він побіг за нею. Гарві не знав, що казати, що робити, та він ніколи не пробачив би собі, якби лишив її отак.

Можливо, якщо переконати Лулу піти з ними, вийти за межі панування Дому, зла магія розвіється. Або, може, вони знайдуть лікаря, і він зцілить її від потворності. Гарві був ладен на все, аби лиш Лулу не поверталася до озера.

Вже виднілися зловісні води — їхня чорна поверхня виблискувала крізь хащі. Лулу підбігла до берега, і на хвильку бліді зорі освітили дівчинку. Все, чого так боявся Гарві, виявилося правдою, реальність навіть перевершила його уяву: на згорбленій лускатій спині виріс плавець, ноги вже майже злилися докупи, руки стали короткими й грубими, а між пальцями утворилися перетинки.

Та найдужче вражало її обличчя — воно майнуло, коли Лулу повернулася і глянула на Гарві.

Волосся повипадало, а ніс зовсім зник. Рот лишився без губ, а блакитні очі перетворилися на срібні кульки без вій і повік. Але все одно, незважаючи на свою потворність, очі й рот виражали людське почуття — безмежний сум. Гарві знав, що ніколи не забуде цього видовища, проживи він хоч сто років.

— Ти був моїм другом, — сказала Лулу. — Дякую тобі за це.

І вона шубовснула у воду.

Гарві прожогом кинувся до неї. Та коли він підбіг до берега, кола на воді вже майже зникли. Хвилину-дві він ще дивився в крижану воду, сподіваючись, що Лулу помітить його та випливе на поверхню. Однак вона поринула в чорні глибини, куди не доплисти жодній людині. Здавалося, це кінець.

Стискаючи її подарунки, як обереги, Гарві пошкандибав геть від озера — на зустріч з Венделлом.

Четвертий складник темряви

Товариш чекав його на газоні, якнайдалі від Дому.

— Що сталося? — прошепотів Венделл, побачивши Гарві. — Ми ж мали здибатися опівночі!

— Мене… перестріли, — сказав Гарві.

Він уже хотів розповісти, та помітив, що Венделл нервується і без моторошних оповідок. Гарві поклав трійцю фігурок у кишеню й вирішив