Читати книгу - "Викрадач вічності"

Гарві виявив-таки одну дивину. Він почув, як біжить вода, і зазирнув до ванної кімнати: ванна була наповнена по самісінькі вінця, а на підлозі в калюжах валявся дівчачий одяг.

— Ви ніде не бачили Лулу? — спитав хлопчик у пані Ґріффін, коли спустився вниз.

— Останнім часом не бачила. Вона, певно, вирішила побути наодинці, — старенька пильно подивилася на Гарві. — На твоєму місці, дитино, я не звертала б на це уваги. Пан Гуд не любить допитливих гостей.

— Та мені просто цікаво, куди вона поділася.

Пані Ґріффін супилася і крутила в роті язиком — було видно, як він рухається під її блідою щокою. Здавалося, вона хоче щось сказати, та не наважується.

— Хай там як, а я взагалі не вірю, що пан Гуд існує, — Гарві вирішив зумисне подражнити пані Ґріффін.

— Добирай слова, коли говориш про пана Гуда, — тихо сказала вона і насупилася ще сильніше.

— Я живу тут уже… бозна-скільки, — сказав Гарві й усвідомив, що вже втратив лік часу, — та жодного разу його не бачив. Жоднісінького! То де ж він?

Пані Ґріффін рушила до Гарві з піднятими руками, і на мить йому навіть здалося, що вона збирається його вдарити. Натомість вона схопили його за плечі й трусонула.

— Дитино, благаю тебе! — сказала вона. — Хіба тобі мало того, що ти вже й так знаєш? Ти ж прийшов сюди розважатися. Хлопчику мій, часу й справді дуже мало. Час летить… О Господи, як же швидко він летить!

— Я тут лише на кілька тижнів. І не збираюся зоставатися назавжди, — тепер уже він свердлив очима пані Ґріффін. — Чи доведеться?

— Припини, — сказала вона.

— Ви справді думаєте, що я залишуся тут назавжди? — мовив Гарві й скинув зі свого плеча її руку. — Пані Ґріффін, що це за місце? Тюрма якась?

Вона похитала головою.

— Не брешіть мені, — сказав Гарві. — Це тупо. Нас тут ув’язнили, так?

Хоча пані Ґріффін і тремтіла з голови до ніг від страху, та все ж вона наважилася легенько кивнути.

— Усіх нас? — уточнив хлопчик.

Вона знову кивнула.

— І вас теж?

— Так, — прошепотіла вона, — мене теж. І виходу звідси немає. Повір мені, якщо ти знову спробуєш утекти, по тебе прийде Карна.

— Карна… — промовив Гарві й пригадав ім’я, яке називав Джайв.

— Він живе нагорі, — сказала пані Ґріффін. — На даху. Там вони всі живуть, усі четверо. Ріктус, Марр, Карна та…

— …Джайв.

— Ти й сам усе знаєш.

— Я бачив усіх, крім Карни.

— То молися, щоб так і не побачив, — сказала пані Ґріффін. — А тепер, Гарві, послухай мене. Я знала багатьох дітей, які тут жили. Серед них були і дурники, і егоїсти, і справжні янголятка, і малі відчайдухи, але ти… Твоя душа палає яскравим вогнем, і я не знаю, чи зустрічала когось настільки обдарованого. Тому я й хочу, щоб тобі було тут весело. Користуйся часом, бо його лишилося менше, ніж ти думаєш.

Гарві терпляче все вислухав, а потім, коли вона скінчила свою промову, сказав:

— Та я однаково хочу зустрітися з паном Гудом.

— Пан Гуд помер, — відмовила пані Ґріффін, роздратована його наполегливістю.

— Він мертвий? Присягаєтесь?

— Присягаюся, — сказала вона. — Присягаюся могилою мого бідолашного Ключика: пан Гуд мертвий. І не розпитуй мене про нього.

Уперше за весь час слова пані Ґріффін прозвучали як наказ — доти вона ніколи не вказувала йому, що робити. Гарві хотів порозпитувати її ще, однак прикусив язика. Натомість вибачився за те, що порушив це питання, пообіцяв, що більше так не робитиме, і лишив стареньку наодинці з її таємним горем.

Що приніс потоп (і що він забрав)

— Ну? І в чому фішка? — спитав Венделл, щойно Гарві ввійшов у його кімнату.

Товариш знизав плечима.

— Усе добре, — відповів Гарві. — Будемо розважатися, поки можемо.

— Розважатися?! — обурився Венделл. — Як же ми будемо розважатися в цій тюрмі?

— Тут усе одно краще, ніж там, за стіною. Хіба ні?

Венделл вирячив очі. Гарві схопив його за руку, і той відчув у долоні кульку паперу — Гарві хотів потай про щось його сповістити.

— Ти краще знайди собі затишний куточок, книжечку почитай, — підморгнув Гарві.

Венделл зрозумів натяк. Обережно, щоб ніхто не побачив, він узяв записку і сказав:

— Мабуть, так і зроблю.

— Гаразд. А я надвір піду, поки сонечко світить, — сказав Гарві.

Саме так він і вчинив. Потрібно було все спланувати до півночі — о цій порі вони з Венделлом мали зустрітися, щоб разом утекти. Саме про це йшлося в цидулці. Сили, які охороняли Дім, мусили хоч інколи спати (певно, що така швидка зміна пір потребує чимало зусиль), тому найкраще було тікати опівночі.

Та Гарві не сподівався, що буде легко. Адже Дім ловить дітей уже не один десяток років (хтозна, може, й не одне століття — хіба комусь відомий вік зла, що мешкає в цій оселі?), і вихід без охорони тут точно не лишається, хай навіть опівночі. Вони з Венделл ом мусили діяти швидко й розважливо, не піддаватися паніці в тумані та лишатися терплячими. Справжній світ був десь там, по той бік. Треба тільки знайти до нього дорогу.

Коли Гарві побачив Венделла під час Геловіну, стало ясно, що записку той прочитав і зрозумів. «Я готовий. Мені страшно, але я готовий», — промовляли очі товариша.

Решта вечора минула наче дивна п’єса: хлопці були акторами, а Дім (чи той, хто в ньому сидів) — глядачем. Вони тинялися й веселилися так, ніби для них цей день нічим не відрізняється від попередніх. Увечері хлопці повбиралися в костюми та вирушили випрошувати цукерки, заливаючись сміхом, хоча насправді їм було моторошно в чужих черевиках. Потім вони пішли в Дім, щоб повечеряти та справити, як вони сподівалися, останнє тут Різдво. Хлопці порозпаковували подарунки — робот-пес для Венделла та магічний набір для Гарві, — побажали пані Ґріффін доброї ночі (насправді це було прощання, але вони не наважилися їй сказати) та повкладалися в ліжка.

У Домі запанувала тиша. Навіть сніг не зітхав на підвіконні й вітер не вив у димарі. Гарві подумав, що такої глибокої тиші він ще ніколи не чув: серцебиття відлунювало у вухах, а кожен порух на простирадлі здавався гучним, мов барабанний дріб.

За кілька хвилин до півночі Гарві встав і одягнувся. Щоб не шуміти, рухався він повільно й обережно. Потім вислизнув у коридор і поспішив донизу, ховаючись у тінях, наче злодій.

Він вийшов надвір не через важкі