Читати книгу - "Шляхи свободи. Зрілий вік"

— Та ні, але я хочу сказати: ви не знаєте, що вимагаєте від Марсель; боюся, вона зненавидить вас.

Матьє знов уявив собі очі Марсель, великі, страдницькі, обведені темними кружалами.

— Хіба ви ненавидите Гомеса? — сухо поспитався він.

Сара зробила жалюгідний безпомічний жест: вона нікого не могла ненавидіти, а Гомеса менше, ніж будь-кого.

— Принаймні, — сказала вона, і її обличчя замкнулося, — я не можу послати вас до цього росіянина, він ще оперує, але геть перевівся од пияцтва, в мене до нього немає довіри. Два роки тому він ускочив у брудну історію.

— А іншого когось ви не знаєте?

— Нікого, — повільно мовила Сара. Та зненацька доброта вихлюпнулася на її обличчя, й вона вигукнула: — Таж ні, знаю, як владнати вашу справу, як же це я раніш не здогадалася? Я потурбуюся про це. Вальдман! Ви не бачили його в мене? Жид, ґінеколоґ. У якомусь розумінні, це фахівець із абортів: з ним ви будете спокійні. В Берліні в нього була величезна клієнтура. Коли до влади прийшли нацисти, він переїхав до Відня. Після цього відбувся аншлюс, і він прибув до Парижа з маленькою валізкою. Та загодя він переправив усі свої гроші до Цюріха.

— Гадаєте, він погодиться?

— Звичайно. Сьогодні ж піду до нього.

— Я радий, — сказав Матьє, — страшенно радий. Не дуже дорого він бере?

— Раніше він брав до двох тисяч марок.

Матьє зблід:

— Це ж десять тисяч франків!

Вона хутко додала:

— Та це був грабунок, він змушував платити за його репутацію. Тут його ніхто не знає, і він буде розсудливіший: запропоную йому три тисячі франків.

— Гаразд, — мовив Матьє, зціпивши зуби.

Він питав себе: «Де ж я візьму такі гроші»?

— Послухайте, — сказала Сара, — чому б мені не піти до нього сьогодні ж зрання? Він мешкає на вулиці Блез-Деґофф, це геть поруч. Зараз же вбираюся й вирушаю. Ви зачекаєте мене?

— Ні, я… в мене побачення на пів одинадцятої. Саро, ви просто золото, — сказав Матьє.

Він узяв її за плечі й, усміхаючись, струсонув. Вона поступилася заради нього найглибшою своєю відразою, з великодушности зробилася співучасницею у справі, що викликала в неї невимовний жах: вона світилася від утіхи.

— Де ви будете об одинадцятій? — поспиталась вона. — Я могла б вам зателефонувати.

— Ну, добре, я буду в «Дюпон Латен», на бульварі Сен-Мішель. Дочекатися вашого дзвінка?

— В «Дюпон Латен»? Згода.

Сарин пеньюар широко розгорнувся на її величезних персах. Матьє притис її до себе, з ніжности й щоб не бачити її тіла.

— До побачення, — сказала Сара, — до побачення, любий мій Матьє.

Вона підставила йому своє лагідне бридке обличчя. В ньому була зворушлива і сливе жагуча покірність, що викликала приховане бажання завдати їй болю, принизити її соромом. «Коли я бачу її, — казав Даніель, — то я розумію садистів». Матьє поцілував її в обидві щоки.

* * *

«Літо»! Небо, мов навіжене, переслідувало вулицю, то була якась природна мара; люди плавали в небі, і їхні обличчя палали. Матьє вдихав живий, зелений запах, свіжу куряву; він примружив очі й усміхнувся: «Літо»! Він ступнув кілька кроків; чорний розплавлений асфальт з білими скалками липнув до його підошов: Марсель була вагітна, й це було друге літо.

Вона спала, її тіло купалося в густій тіні, пітніло вві сні. Її прегарні брунатно-фіолетові перса осіли, крапельки поту збиралися довкруг вершечків, білі й солоні, мов квіти. Вона спить. Вона завжди спить до полудня. Та пухир в її утробі не спить, йому немає коли спати: він жадібно смокче соки і роздувається. Час плинув рвучкими і непоправними поштовхами. Пухир роздувався, а час утікав. «Гроші треба знайти за сорок вісім годин».

Люксембурзький сад, спекотний і білий, статуї й горлиці, дітлахи. Дітлахи гасають, горлиці пурхають. Могутній потік світла, зникомі білі зблиски. Він сів на залізній лавці: «Де ж роздобути гроші? Даніель, звісно ж, не позичить і копійки. Та в нього все-таки треба поспитати… і потім, у крайньому разі, завжди можна звернутися до Жака». Моріжок буйно кучерявився біля самісіньких його ніг, статуя випнула до нього свій молодий камінний зад, горлиці туркотіли і теж здавалися камінними: «Врешті-решт, це справа якихось двох тижнів, жид зачекає до кінця місяця, а двадцять дев'ятого дадуть платню».

Матьє зненацька похопився: він мов би наоч побачив те, про що думає, і жахнувся самого себе: «Брюне зараз крокує вулицями, впивається світлом, йому легко, тому що він чекає, він іде вутлим містом, яке небавом зруйнує, він почуває себе дужим, він крокує трохи перевальцем, з осторогою, бо ще не настала година руйнації, він чекає на неї, він сподівається. А я! А я! Марсель вагітна. Чи ж умовить Сара того жида? Де взяти гроші? Ось над чим я міркую»! Раптом він знову побачив близько посаджені очі під густими чорними бровами: «Мадрид. Їй-богу, я хотів туди поїхати. Та не вийшло». Він зненацька подумав: «Я старий».

«Старий я. Розсівся ось на лавці, по вуха у своєму житті, ні в що не вірю. Але ж колись і мені хотілося вирушити в Еспанію. А потім не вийшло. Хіба ці Еспанії існують? Я тут, я смакую, я чую на вустах застарілий присмак залізистої води і крови, мій присмак, я — це мій власний присмак, я існую. Існувати — це пити, не відчуваючи спраги. Тридцять чотири роки. Вже тридцять чотири роки, як я себе смакую, і я старий. Я працював, чекав, тепер я маю, все чого мені хотілося: Марсель, Париж, незалежність; все це скінчилося. Більше я нічого не чекаю». Він дивився на цей звичайнісінький сад, завжди новий, завжди однаковий, як море, що цілісіньке сторіччя котить однакові хвилі, однакової барви і тим самим шумом. «Все однакове: ті ж таки діти, що без ладу гасають туди-сюди, як і сторіччя тому, те ж саме сонце на гіпсових скульптурах із одбитими пальцями, ті ж дерева; була ще Сара в її жовтому кімоні, була вагітна Марсель і гроші. Все це було таке природне, таке звичайне, таке монотонне, його вистачало, щоб заповнити життя, власне, це й було життя. Решта ж, усі ці Еспанії, еспанські замки, все воно було… Чим? Усього лиш тепленькою світською реліґією для власного вжитку? Стриманим янгольським акомпанементом для мого істинного життя? Алібі? Отаким вони мене й бачать, — Даніель, Марсель, Брюне, Жак: людиною, котра прагне бути вільною. Як і всі люди, вона їсть, п'є, ходить на державну службу, політикою не займається, читає „Евр“