Читати книгу - "Схід"

408
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Схід" автора Анджей Стасюк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15 16 ... 60
Перейти на сторінку:
вірять, чи лиш роблять всенародний хосен. Піски і вічність. Так би я вчинив.

У космос. І розтрощив би на їхніх очах Ченстохову, як Єрихон, як ятки єрусалимських голубарів. Щоби після того, як уже проженеш цей мій вибраний народ, до Тебе могли прийти незрячі і криві, щоби вони не мусили надсилати зі своїх сільських поштових відділень, позначених жовтим горном, термінові перекази з останнім грошем для розбійників у печерах ефіру. Так собі роздумую вже за Дуб’єнкою, перетинаючи дванадцяту, яка з іншого боку кордону стає дорогою Мо7 і тягнеться аж до Києва. Так собі роздумую і уявляю, як мама вмикає свої китайські або тайванські приймачі зі срібного пластику, який імітує алюміній. Як вона вичікує розради. Шур-шур-шур від одного до іншого. Але з коробочок долинає тільки галас і точаться фальшиві свідчення. Тож вона шур-шур-шур туди-сюди, шукаючи щілини у цьому ґвалті. Брязкотить ринками і пательнями. Укутується, бо з глибу світу тягне холодом. Сидить поруч, але ми самотні. Кажу: мамо, не слухай цього всього. Але сам не вмію сказати їй чогось втішного. Лиш постійно згадую собі ті хвилини в коридорі, коли перед виходом до костелу вона перевіряла, як я виглядаю. І холодний дотик пальця з краплею дешевих парфумів. А тепер не можу просто сказати: не бійся, все буде добре. Бо ми самотні, коли Він у пеклі. І залишив нас під опіку ультракоротких хвиль. Навіки в мороці Великої Суботи.

*

Тепер холодно. Знову листопад і холодно. Мороз із вітром налітає зі сходу, і треба кутатися. Нема жодного прикриття. Від самого Уралу пласко, пласко, пласко. Ніяких перешкод для погоди, ніяких перешкод для військ. Так думав Наполеон, так думав Гітлер. Поверталися ні з чим. Вони не мали поняття, що може бути щось таке велике, як цей плаский Схід. Що скільки б не їхав, не доїдеш. Що не пошлеш — те й пропаде. Усе це згадується, коли сходити в Любліні з Гродської сходами на площу, і цей вітер вдаряє справа в обличчя. Цей вітер з-понад багатоповерхівок і далі, з глибини тієї пітьми, яка починається десь за Хабаровськом, за Владивостоком. Я одягаю все, що маю: гольф, безрукавку, куртку, капюшон, але ніщо не допомагає. Досить лиш вийти з Гродської, і відчуваєш, що невдовзі почнеться зима. Що вона десь там вже готується до стрибка, наче сніжний барс. Так.

Я вирушаю з дому, і траєкторія у незбагненний спосіб завжди хилиться і натягається в той бік. Ніби там є полюс, який притягає стрілку компаса. Завжди, наприклад, волів вибратися до Кросна, а не до Сонна. Мені здавалося, що Кросно є якимось початком, якоюсь брамою. Так само, як Сянок, і так само, як найгарніша брама на схід, себто Перемишль. Брама брам. Але приїхав до Любліна і ходжу вітряними вулицями. Виходжу боком з-за рогу і чекаю, зіщулений, удару. Колись мав вибирати між Парижем і Кишиневом, то поїхав до Кишинева. Париж, тобто мій французький видавець, ніколи мені цього не пробачив. У Парижі неможливо навіть подумати, що може так студено задувати. Вони там залюблені у Схід, що означає в Росію, але на такий вітровій не висунуться.

Справді віє так, ніби там починається якийсь кінець світу. До такої думки ми призвичаїлися за останні роки. Що там нічого нема, лише вилуплюються вітри і родиться темінь. Що життя починається щойно тут. Тому я люблю сюди приїжджати наперекір. Виставляти себе на цей розбурханий мороз, який пронизує. З Гродської переходжу через площу на інший бік, поміж автобуси. Звичайно, був кебаб. Ідеш холодним вечором і безпомилково знаходиш його за запахом. Кебабами займався марокканець. Дуже милий. Ми розговорилися, і я запитав, як він витримує цей клімат. Марокканець відповів, що клімат кліматом, але гірше з п’яними поляками. Казав, що не розуміє, навіщо так напиватися. Я відповідав, що теж не розумію, але іноді роблю так само. Щоправда, не зчиняю бучі біля кебабу. Так. Потім я ще раз повертався до нього, щоби з’їсти щось на вечір. З Рибної до Гродської і вниз. Або прямо на Любартовську, але там віяло відразу, бо вулиця широка.

Колись, давно, може, наприкінці сімдесятих років, я зійшов тут на світанку з вантажівки. Вона їхала до Бялостока, а я добирався до Варшави. Був літній світанок. Може, четверта, тепло, зоряниця на сході і ані душі. Я проминув замок і ввійшов до старого міста. Усе лущилося і облітало. Із затінків заносило вологою і пліснявою. Може, хтось і стояв у брамі, вигнаний ранковим деліріумом, але я нікого не зауважив. Був зовсім сам і мав відчуття, що тут щось сталося і вже ніколи не викриється. Але якась похмура пронизлива краса залишилася в моїй пам’яті. Я тоді їхав з Бещад. Із зеленої, чудової країни, яка теж була підбита жахом минулого. І з того бещадського світла у цю вологу, облуплену тіняву. Може, тоді я відчув, як щоденна реальність має паралельні світи? Під своєю шкірою. У глибині, як скриті в тілі жили, якими тече темна кров колишніх подій. Проминуло, але не відійшло.

Гродською вниз, але не на площу, а мостом попри замок. Найкраще вже ввечері, щоб дивитися на чорну вирву внизу, на темну прірву в середині міста. Вдень там стає людно, роїться печальна торгівля для найбідніших. Поміж автобусів, які від’їжджають на Піски, Хрщонів, на Бихаву, на Жолкєвку, в туманну далину старого асфальту з рядами тополь на узбіччях. За дня це перетворюється на неповороткий рій нелегальності. Перечікування і переживання з дня на день. Таксисти ріжуться в карти на капотах. Торби в клітку і штучна шкіра. Купи всього. Тієї одноразовості, яка приносить втіху найубогішим. Якби здійнявся порядний вітер, це все полетіло би в небо, як у якогось дикого Шагала: підштанці, колготки, станики, джинс, хімічні мережива, блискітки, золотисте барахло, каблучки, пуми і лампаси, тигрячі шуби з вуглеводнів — усе в небо. Поки не залишився б голий бетон, чорна бруківка, темний яр у тому місці, яке померло, і потім уже ніхто не зробив нічого постійного. Тільки цей кочовий табір: вранці розгорнути, ввечері згорнути. Як намети у студеній пустелі, у кам’яному степу. От лиш таке вдалося воскресити — якусь сумну пародію, якусь карикатуру на те місто, що її поглинув вогонь.

Стільки разів я їхав у ті краї, а ніколи не доїжджав до нього. У Жижині або в Курові повертали направо. Це означає, що ми висідали з машини і чекали наступної оказії. Завжди якось таланило. Автівки

1 ... 14 15 16 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Схід», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Схід"