Читати книгу - "Сад спочилих котів"

Я занепокоївся. Мій кіт гуляв надворі. Може, з ним щось скоїлося? Я вийшов у садок. Дві жінки, одна — літня, друга — молода, стояли трохи позаду й дивилися. Тим часом чоловік молодиці навіщось длубав довгим дрюком землю. Я не міг нічого розгледіти, оскільки кінець дрюка ховався за муром. Отже зачекав. «Годі!» — озвалася потім молода жінка. Літня кивнула головою. Чоловік, ніби закінчивши якусь важливу справу, узяв руки в боки. Вони досі дивилися додолу. Потім усі троє зненацька здригнулися. Щось викинулося на мур і завмерло. Я глянув разом із ними. То був їжак. Імовірно, їжак, якого я бачив тієї ночі. Я вирішив, що не буває історій, у яких за чотири ночі в одному й тому ж кварталі зустрінеш двох різних їжаків. Мою оповідку можна було написати, вирішивши тільки так… «Мамо, дайте вашу хустину, — попросила молода жінка літньої. — Немає іншої ради, окрім як… Нам треба обмотати й зв’язати його». Чоловік штрикав їжака дрючком, щоб той і далі згортався в клубок та не втік; затим, і далі штрикаючи, перевернув на спину. Вони так могли легко вбити їжака. Як і цілком очевидно: щойно, власне, це й намагалися зробити. Навіщо їм його вбивати? «Облиште! — закричав я. — Per favore! Облиште тварину!» Напевне, мій голос прозвучав надто дивно. Жінки зиркнули на мене; чоловік, завагавшись, ще раз торкнув їжака дрюком. «Ну-бо, Рензо, зостав його, годі, годі!» — загукала молодиця; взяла літню жінку під руку, і вони обидві пішли, відвертаючи від мене очі. Чоловік знехотя подався за ними. «Хай йому грець! Такий суп могли зварити!» — буркнув він. Я аж оторопів. Про суп із їжака я навіть не додумався б. Тож вилаявся услід італійцям їхньою ж мовою. Але ті вже мене не почули. Чому й порадів. Їжак, що потрапив на міські вулиці, не вартий лихих слів. Звідки тим людям знати, що я з ним заприятелював?

Перевернутий на спину їжак, заледве відчувши, що небезпека минула, спочатку заборсався. Потім, угамувавшись, незбагненним чином скотився з муру додолу. Мабуть, він упав долілиць, бо, блискавично промайнувши під ліхтарем, побіг на протилежний бік тротуару. Зник з очей.

Ми трохи поговорили про їжака. Я розповів, як зустрів його тієї ночі. Відтак перейшли на інші теми.

То був їжак, про якого ще напишуть. Або ж після цього могли написати. Безсумнівно, він побачив світу; на його долю випало чимало пригод. Він заслуговував на ціле їжак-наме.[10]

Можливо, тому, що кінець їжакових мандрів прийшовся на каструлю для супу, я не захотів тієї ночі ставити себе на його місце. Я вирішив, що їжак-наме так не пишеться та, не задумуючись над двома різними смислами цього умовиводу, заснув.

Через кілька днів я розповів про їжака в листі до Франсуа. Дитя Парижа, він, либонь, досі не побував і в Африці. Хоча я не знаю, чи є їжаки в Африці та чи вештаються вони саванами, але ще не чув і не бачив, щоб вони тинялися паризькими бульварами. «Напиши-но про це», — прийшла від нього відповідь.

Писати було й добре, і приємно: як їжак подався у світ; що розповів би, якби повернувся до рідного гнізда — я повинен був те все розкрити.

Поміркувавши, я дійшов висновку. Їжак розповість про таке:

Вирушивши в дорогу, я не втримався. Коли б іще мені випала така нагода? Окрім того, потім я збагнув: це і є смак мандрів. З одного боку — у тебе болить душа за покинутих, з другого — аж до спазм у животі відчуваєш їжаків, до яких треба повернутися. За цим усім відкривається дорога, простір, світ…Ти не марнуєш часу, цінуєш кожну мить, з другого ж боку, як-не-як, повертаєшся зі своїх подорожувань додому… Гаразд, я казав — нагода… Я вже знав, що більше не побачу батьків. Всі три доби, які провів у них, я не міг заснути від страху, не міг бодай на хвилину вилізти надвір, щоб подихати свіжим повітрям. Їхній двір був найнебезпечнішим місцем у світі. Одного дня, можливо, якийсь кіт чи пес, а можливо, ні; утім, неодмінно хтось із людей зауважить їх, спіймає та роздере на шматки. Або ж з’їсть, або викине з домівки на купу виритої землі. Навіть якщо цього не станеться, їхнє серце довго не витримає життя в такому страсі й швидко зупиниться. Я вже не застану їх живими, хай і вибрався б туди ще раз…

Отоді я вирішив не повертатися додому, поки трохи не помандрую. По суті, ще тієї ночі, коли вирушив у дорогу, цебто коли вибрався зі свого гнізда, я зразу вийшов на проспект попереду замість того, щоб прослизнути на ділянки під забудову, які позаду нас. Таким чином я вже подовжив свою подорож на півночі. Мені треба було дістатися житла матері до появи місяця, я ж зробив це з першими сонячними променями, хоча біль почав пронизувати мені не тільки очі, а й серце. Я й не здогадувався, які небезпеки чатують на мене поблизу маминого гнізда, але ж рідні любили мене та, виливаючи душу, ридали ридма. Дорогою мені попадалися й люди, і машини, які вмить з’являлися, умить щезали, лунав гуркіт, і світло так засліплювало очі, що паморочилася голова. Добряче наблукавшись цим проспектом, я врешті збагнув, що не туди потрапив, тож подався знову попід деревами, кущами та загорожами до материного гнізда. Проте мені не хотілося повертатися тією ж дорогою, ще й тим самим проспектом. Я й налякався того великого проспекту і прагнув побачити інші місця. Але де ховається справжня небезпека, їжак ніколи не знає. З тобою анічогісінько не скоїться там, де оберігався, однак усе довкола місця, куди добираєшся заради мами, аж кишить істотами, що шикуються в чергу, аби вбити їжака. Я мав пройтися й іншими вулицями, пізнати усіх своїх ворогів. Якби вони напали на мене та вбили, то ніколи до вас не повернувся б. Та й ви тепер гадали б, як зарадити скруті. Певна річ, я не з тих, що пруть напролом… Я мав стерегтися. А якби зустрівся віч-на-віч зі смертю, то оборонявся б і зійшовся