Читати книгу - "В нетрях Центральної Азії"

— Вкрали якісь пройдисвіти! — донісся його голос. — Повідки залишились на дереві, перерізані. І свіжі сліди на землі видно, двоє чоловіків було тут.

Очевидно, конокради слідкували за нами ще з вечора і ночували в сусідстві, але собака заважав їм вночі вкрасти коней. Я згадав, що собака разів два гарчав: мабуть, чув злодіїв, що підкрадались до нас. Злива з градом, що загнала собаку в намет, сильний шум і гуркіт грому дали змогу злодіям швидко здійснити свій намір. Спохвату вони перерізали повідки і втекли на конях.

Ми обидва стояли засмучені коло дерева. Вислідити злодіїв було не важко. Собака Лобсина був приучений до цього, а сліди на намоклій землі були дуже помітні. Та що ж ми могли зробити без коней? Нести на собі чотири сідла і два в'юки, висліджуючи злодіїв пішки, звичайно, не було рації — і ніяких шансів на успіх. Я міг би залишитись в наметі, а Лобсин з собакою переслідувати злодіїв. Але й це було безнадійно, хоч вони не могли заїхати далеко. Піший кінному, мовляв, не товариш.

— Либонь доведеться тобі, Хомо, стерегти наш стан, — сказав Лобсин. — А я піду шукати десь поблизу монгольські зимівлі, щоб найняти там коней і погнатися за злодіями.

— А якщо не доженеш їх? А тимчасом вони заїдуть далеко, перемахнуть за Іртиш і через Алтай на літні кочівлі, продадуть комусь коней, шукай тоді вітру в полії.

— Ну, знайду зимівлі, купимо коней, щоб їхати далі. Грошей у тебе вистачить?

— А то ще побачимо, скільки з нас заправлять монголи. Може доведеться лише наймати коней від улуса до улуса і їхати назад в Чугучак ні з чим.

Раптом собака загавкав і кинувся в напрямі ріки, звідки долетів тупіт копит по гальці. З густих заростей шелюги вирвався кінь і прибіг до нас, а поряд з ним біг наш собака, який з скавучанням і гарчанням підплигував на бігу, намагаючись схопити коня за гриву.

— Це мій кінь! — вигукнув Лобсин. — Він мене любить і завжди підбігає, повертаючись з пасовища, до мене, як тільки побачить. Від злодіїв вирвався і прибіг назад. Ну, тепер інша справа! Я зараз в погоню за ними з собакою, а ти залишишся при наметів.

Лобсин побіг до намету, виніс пітник, сідло, вуздечку. Кінь підбіг, і я осідлав його, поки калмик одягався і нашвидку збирав дещо в сумку, очевидно, трохи провізії і чашку.

— Візьми мою рушницю! — запропонував я.

— Не треба, краще дай лівольвер, його непомітно в кишені, а витягнеш — страху нажене більше.

Я дістав револьвер, Лобсин засунув його за пазуху. Стріляти я виучив його давно, і, супроводячи каравани, він завжди мав револьвер з собою про всяк випадок.

— Ну, будь здоров, Хомо! Як не надвечір сьогодні, то завтра вранці повернусь неодмінно. Злодії ще недалеко, і я скоро дожену їх.

Він привів собаку до дерева і показав йому сліди конокрадів, мабуть монголів, на що вказували гострі заглибини від підбора і відсутність сліду від задертого вгору носка монгольських чобіт. Собака заскавчав і побіг по сліду. Лобсин скочив на коня і помчав за ним. Я дивився, як він влетів у хащу шелюги вузькою стежкою і зник. Вже розвиднилось, грозова хмара посунула на південь, сходило сонце і верховіття дерева залило промінням. Легкий порив вітру струснув листя, й мене облило рясними краплями води, я аж затремтів, бо стояв в самій сорочці і кальсонах, як вискочив з намету.

«От несподівана дньовка! — подумав я. — Спати вже не хочеться, одягнусь, розпалю багаття і буду чаювати не кваплячись». Набрав хмизу, він не скоро загорівся, бо намок. Поснідав, потім від нічого робити переглянув наш запас провізії, сідла і збрую, дещо полагодив; розклав пітники провітрити на траві, трохи підмоклі сухарі розсипав на мішку, щоб просушити, відв'язав обрізані повідки від дерева, з чотирьох зробив два і дістав ще два, що були в запасі. Намет пригріло і висушило сонце, яке підбилось вже високо. Так пройшло кілька годин. Захотілось їсти, знову розпалив багаття, повісив казанок, щоб розварити в'ялене м'ясо. Сиджу біля нього і бачу, — зі сходу їдуть два монголи, певно помітили димок і намет.

Привіталися. Вони спитали, куди і в яких справах їду. Я сказав, що їду в Кобдо в торгових справах.

— Ти що ж один і піший? — здивувались.

— Два моїх попутники поїхали купити барана. Чи далеко звідси до яких-небудь юрт? — питаю.

— Півгодини доброї їзди буде, — відповіли, — ближче зимівель нема. Чи не пригостиш чаєм, ми зранку з дому.

Бачу, хочуть погостювати, і я запросив їх.

Вони спішились, прив'язали коней. Казанок у мене кипів, але замість м'яса я настругав плиткового чаю, заварив, приніс і розгорнув торбинку з сухарями. Вони присіли біля багаття, дістали з-за пазухи дерев'яні плоскі чашки, без яких монгол навіть до близького сусіда не поїде. Запалили свої маленькі мідні трубки, запропонували мені затягтися. Я сказав, що не курю. Багаття в мене було поблизу намету, а поли його розкинуті, так що добре видно було, які речі лежать в наметі. Помічаю, що гості дуже уважно поглядають туди. «Чи не захочуть вони мене пограбувати, — думаю, — я один, а їх двоє, у кожного коло пояса гострий ніж в піхвах почеплений, як завжди в монголів у дорозі, а в мене рушниця в наметі і не заряджена».

Але даремно я побоювався. Адже я їм сказав, що ми їдемо в торгових справах, і ось вони роздивляються, чи нема в мене краму, і, нарешті, запитали, чи не можу продати їм даби або ситцю. Довелось пояснити, що ми їдемо в Кобдо приймати караван і що ніякого краму не веземо.

Вони разом зі мною випили весь казанок, розпрощались і поїхали. В розмові з ними я, між іншим, спитав, чи сваволять в цій місцевості конокради, і довідався, що таке водиться тут, що з-за Алтаю нерідко приїжджають і крадуть коней. В районі Кобдо минулого літа була сибірська виразка і багато коней загинуло, от тепер тамтешні монголи і роблять наскоки за кіньми в чужий аймак.

Гості розказали мені також про навалу в 1878 р. кількох тисяч киргизів, що тікали в межі Китаю з Усть-Каменогорського повіту. Частина їх провела зиму на ріці Урунгу і зазнала страшного лиха через брак кормів для худоби, якої в них було багато. Худоба з'їла геть-чисто всю траву, очерет заростей і молоду шелюгу, після чого киргизи обрубали сучки всіх дерев в гаях, а потім почали навіть рубати дерева; кора їх ішла на корм баранам,