Читати книгу - "Піонери або Біля витоків Саскуеханни"

Коли спала остання хустина, Елізабет лишилася в темно-синьому костюмі для верхової їзди, який щільно облягав її стан; на щоках її, наче ружі, цвіли рум'янці, ще яскравіші ьід тепла в кімнаті; кожна риса її виразного обличчя освітлювалася яскравими вогнями, — і Ретмаркабль зрозуміла, що її владі настав край.

Всі роздяглися одночасно. Мармедюк був у простій чорній парі; Лекуа — в камзолі кольору тютюну, в гаптованому жилеті, шовкових панчохах і черевиках, прикрашених пряжками. Майор Гартман був одягнений в сурдут небесного кольору з великими мідними ґудзиками, перуку й високі чоботи; а маленьку вертку постать Джонса прикрашав фрак темно-зеленого кольору, застебнутий на округлій талії і відкритий згори, щоб видно було жилет з червоного сукна, під яким був інший, фланелевий, облямований зеленим оксамитом; штани з оленячої шкіри були заправлені у високі, білі, вкриті брудом чоботи з острогами, одна з яких була трішки зігнута від недавніх вправ на передку саней.

Дівчина роздяглася і тепер мала змогу роздивитися не тільки своє майбутнє господарство, але й як воно ведеться. Умеблювання кімнати було строкате, проте не вульгарне. Вся підлога, навіть у найтемніших кутках була вкрита килимами. Мідні свічники, золочені канделябри й скляні люстри, може, й не цілком відповідали вимогам смаку та моди, але були вони в чудовому стані. Добре начищені, вони блищали, відбиваючи яскраве полум'я свічок. Після похмурого грудневого вечора надворі тепло й затишок зали були надзвичайно приємні. У своєму захопленні дівчина не звертала уваги на дрібні вади, які, ніде правди діти, були; та ось погляд її зупинився на постаті, що здавалася зовсім чужою серед усіх цих гарно вбраних людей, котрі зібралися тут привітати спадкоємицю Темплтона.

В кутку, біля головного входу, стояв молодий мисливець, про якого на хвилину всі забули. Та коли можна було зрозуміти неуважність судді, який під впливом радісної метушні забув на час про рану незнайомця, то зовсім незрозумілою була байдужість юнака до самого себе. Увійшовши до помешкання, він неуважливо скинув шапку. Як може змінитися вигляд людини лише від того, що вона скине грубу лисячу шапку! Голова и чоло молодика мали благородні обриси, а волосся було чорне й лискуче, як і кучері Елізабет. Вираз обличчя й манера триматися свідчили про те, що, незважаючи на своє просте, навіть простацьке вбрання, він не тільки знав ту пишноту, що в нових поселеннях вважалася чимось надзвичайним, але й почував до неї певну зневагу. Рука, в якій він тримав шапку, ледь спиралася на невеличке, інкрустоване слоновою кісткою фортепіано Елізабет, і в цьому жесті не було ні простакуватої незграбності, ні настирливої безцеремонності. Вказівний палець злегенька торкався клавіші, як чогось знайомого. Другою, піднятою рукою, молодий мисливець судорожно стискав цівку рушниці. Ця мимовільна поза була, очевидно, викликана почуттям значно сильнішим, ніж звичайне здивування. Зовнішність і скромний одяг юнака різко виділяли його з-поміж усіх цих людей, що метушилися по залі, клопочучись біля прибульців. Елізабет вражено приглядалася до незнайомця, а той окидав залу повільним поглядом і дедалі сильніше супив брови. Обличчя його то набувало гнівного виразу, то затьмарювалося якоюсь незбагненною печаллю. Раптом він зігнув підняту руку й схилив на неї голову, сховавши від погляду Елізабет свої такі промовисті риси.

— Любий тату, — мовила вона, — ми зовсім забули про не знайомого джентльмена. — (Елізабет почувала, що не може назвати його інакше). — Ми ж привезли його сюди, щоб надати йому допомогу, всіляко подбати про нього.

Всі присутні разом подивилися туди, куди були спрямовані очі дівчини, а юнак гордовито підвів голову й відповів:

— Пусте, рана моя дріб'язкова, та й, коли не помиляюсь, суддя Темпл послав по лікаря відразу ж, як ми приїхали.

— Авжеж, — мовив Мармедюк, — я не забув, юначе, ані чому ти сюди прибув, ані що я тобі винен.

— Еге! — єхидно вигукнув Річард. — Ти, мабуть, винен цьому хлопцеві за оленя, братику Дюк! Ах, Мармедюку, Мармедюку! Добру байку ти вигадав про те, як убив оленя! Ось, юначе, два долари за дичину, а лікареві хай заплатить суддя Темпл. Я ж з тебе за свої послуги не візьму нічого, хоч ти, будь певен, одразу ж відчуєш себе краще. Ну-ну, Дюку, не хнюпся, — хай ти схибив, стріляючи в оленя, зате примудрився вцілити в цього бідолаху, та ще й крізь сосну! Ти таки переплюнув мене — ніколи в житті нічого схожого зі мною не траплялося!

— Будемо сподіватися, що й не трапиться, — відказав суддя. — Не дай бог тобі пережити те, що довелося пережити мені. Але веселіше, мій юний друже, рана, певно, не дуже небезпечна, якщо ти можеш вільно рухати рукою.

— Не погіршуй справи, Дюку, прикидаючись, ніби щось тямиш у хірургії, — урвав його мову Джонс, зневажливо махнувши рукою. — Цю науку можна вивчити лише на практиці. Ти ж знаєш, що мій дід був лікарем, а в твоїх жилах немає й краплі крові медиків. Такі речі передаються у спадок із роду в рід. Всі мої родичі по батьковій лінії мали нахил до медицини. Мій дядько, що загинув у битві біля Брендівайна, вмер легкою смертю, бо знав, як природним чином спустити дух. Мало хто вміє дихати відповідно до законів природи.

— Не сумніваюсь, Діку, — відказав суддя, помітивши веселу посмішку, що, ніби проти його волі, осяяла обличчя незнайомця, — що твої родичі добре зналися на тому, як допомогти пацієнтові спустити дух.

Річард незворушно вислухав це зауваження й, засунувши руки в кишені, від чого фалди фрака випнулися вперед, засвистів якусь мелодію. Проте незабаром бажання дати Мармедюкові одкоша взяло гору над філософським ставленням до життя, й він вигукнув:

— Можете сміятись, якщо хочете, судде Темпл, із спадкових талантів, але це факт, відомий будь-кому у ваших володіннях. Та ось і цей юнак, який не бачив у своєму житті нічого, крім хіба ведмедів, оленів та байбаків, — і той знає, що чесноти успадковуються. Хіба не так, друже?

— Але вади, сподіваюсь, не успадковуються, — сухо відповів незнайомець, переводячи погляд з батька на дочку.

— Сквайр правду каже, судде, — зауважив Бенджамін, киваючи на Річарда з виглядом, що свідчив про цілковите взаєморозуміння між ними. — Там, на старій батьківщині, дотик короля[23] зцілює від золотухи, а її не може вилікувати жоден лікар у флоті, ані навіть сам адмірал. Вилікувати цю хворобу може тільки король або ж повішеник. Авжеж, сквайр правду каже, бо коли це не так, то як пояснити, що сьомий син у родині, хай він хоч піде на