Читати книгу - "Піонери або Біля витоків Саскуеханни"

— Гаразд, Бенджаміне, — урвала його базікання Елізабет, переводячи очі з мисливця на Лекуа, який дуже чемно дослухався до слів кожного з присутніх, — ви якось при нагоді розповісте мені про це, а також і про інші ваші пригоди, а зараз треба приготувати кімнату, де можна було б оглянути руку цього джентльмена.

— Я сам подбаю про це, Елізабет, — бундючно мовив Річард. — Юнак не мусить страждати через упертість Мармедюка. Йди за мною, друже, я сам огляну твою рану.

— Краще зачекаємо лікаря, — холодно відказав мисливець. — Він, певно, не забариться.

Річард глянув на юнака, трохи здивований його вишуканою манерою висловлюватись, а ще більше вражений відмовою. Розцінивши слова незнайомця як вияв ворожості, він підійшов до містера Гранта впритул і мовив упівголоса:

— Запам'ятайте мої слова: всі поселенці казатимуть, що ми б скрутили собі в'язи, якби не цей хлопець, — так, ніби я не вмію правити кіньми! Та й ви самі б, сер, могли завернути коней — це ж легше легкого: потягнути сильніше ліву віжку й хльоснути правого переднього. Сподіваюсь, шановний добродію, що ви не забилися, коли цей хлопчак перевернув сани?

Відповісти містер Грант нічого не встиг, бо саме в цю мить до зали увійшов сільський лікар.

РОЗДІЛ VI

… А на полицях —

Убогий ряд пляшок порожніх,

Цвіле насіння, банки, пузирі

Та мотузки — усе старші непотріб,

Розкладений абияк, для годиться.

Шекспір, «Ромео і Джульєтта»

Доктор Елнатан Тодд — бо саме так величали лікаря — поміж поселенців мав славу людини незвичайних розумових здібностей, і чого-чого, а зросту він був таки справді незвичайного. Без чобіт його постать підносилась над землею на шість футів і чотири дюйми. Руки й ноги були цілком відповідні цій велетенській статурі, проте все інше, здавалося, було призначене для людини куди меншої. Плечі його були прямі — в тому розумінні, що сходилися біля шиї під прямим кутом, — але такі вузенькі, що довгі руки ніби росли із спини, а шия, що назагал відповідала зростові, увінчувалася малесенькою кулястою голівкою, яка ззаду була покрита рудим щетинистим волоссям, а спереду показувала світу коротке рухливе личко, що всупереч своїм природним даним уперто силкувалося мати розумний вигляд.

Елнатан був родом із західної частини Массачусетсу. Він був найменшим сином фермера, що, здобувши певний достаток, дав йому вигнатися на згадану височінь, бо не примушував його, як інших своїх синів, працювати в полі, рубати ліс і взагалі робити важку роботу. А втім, почасти Елнатан завдячував цей привілей саме тому, що так швидко ріс: через це він був блідий, кволий та оспалий, тож його ніжна матуся і заявила, ніби він «хворобливий хлопчик, не здатний до тяжкої праці, але він зароблятиме собі на хліб чимось іншим: стане адвокатом, священиком, лікарем або ще кимось таким». Проте спочатку не ясно було, яке з цих покликань найбільше промовляє до хлопця, отже він, не мавши чого робити, снував по обійстю, жував недостиглі яблука і полював на щавель. Одначе невдовзі те саме проникливе матусине око, що розгледіло в ньому приховані таланти, помітило, до чого він найбільше прихильний, і добачило в тому провідну його зорю. «Елнатан — вроджений лікар, — вирішила матуся, — бо знай длубається в землі, вишукує якісь трави і пробує на смак усе, що тільки тут росте. Адже ж іще змалку він любив усякі ліки: якось я приготувала чоловікові пілюлі від розлиття жовчі, помастила їх кленовим сиропом і залишила на столі, а Натан проковтнув ті пілюлі й не змигнув. А от Айчебод, мій чоловік, як ковтає їх, то так кривиться, аж страх бере».

Питання було вирішено. Коли Елнатану виповнилося п'ятнадцять років, його зловили, мов дике лоша, обстригли патлату чуприну, одягли його в новий костюм з домотканої тканини, пофарбованої настоєм горіхової кори, спорядили євангелієм та букварем Вебстера й послали до школи. А що хлопець був недурний і ще вдома навчився трохи читати, писати й рахувати, то в школі став першим учнем. Щаслива мати захоплено слухала похвали вчителя її синові — «він незвичайний хлопчик, на голову вищий за всіх однокласників». Учитель теж гадав, що хлопець має природний нахил до медицини, — йому самому «не раз доводилося чути, як Елнатан умовляє менших дітей не переїдати, а коли нерозумні малюки не прислухаються до його порад, він сам з'їдає їхні сніданки, щоб берегти їх від згубних наслідків переїдання».

Незабаром після того, як учитель так гарно відгукнувся про Елнатана, хлопця віддали в науку до сільського лікаря — чоловіка, що свою кар'єру починав десь так само. Там Елнатан то чистив коней, то змішував мікстури — сині, жовті й червоні, — то сидів під яблунею з «Латинською граматикою» Раддімена в руках і з «Акушерством» Денмана в кишені, — бо його наставник вважав, що спершу треба навчитись, як допомагати людям з'являтися на цей світ, і тільки потім — як за всіма правилами відправляти їх на той.

Так минув рік. Та ось одного разу він з'явився на богослужіння в довгополому сурдуті з чорної домотканої тканини й низеньких чобітках, пошитих, за браком сап'яну, з нефарбованої телячої шкіри. Потім якось бачили, що він голився тупою бритвою. А ще за три-чотири місяці можна було спостерігати, як кілька літніх жінок квапилися до будинку однієї вбогої жінки, а інші, чимось украй стурбовані, метушилися туди й сюди. Кілька хлопчаків скочили на незасідланих коней і помчали врізнобіч. Усі питали один одного, де можна знайти лікаря, але його так і не розшукали. Аж тут із дверей свого дому вийшов статечно Елнатан у супроводі білявого сахеканого хлопчиська. Наступного дня сусіди, побачивши Елнатана на вулиці, як тут називали дорогу, були вражені його поважністю. Того ж тижня він купив собі нову бритву, а наступної неділі з'явився у молитовний дім з червоним шовковим носовичком у руці, весь такий серйозний і задуманий. Увечері він завітав до одного фермера, в якого була дочка на порі, — вельможніших родин, на жаль, в околиці не було. І, лишаючи молодика наодинці з красунею, її передбачлива матуся назвала його «лікарем». Отже, перший крок був зроблений, і відтоді всі почали його величати цим титулом.

Минув іще рік, протягом якого молодий лікар набирався знань у того самого вчителя і «їздив до хворих із старим лікарем», хоча здебільшого вони обирали собі різні дороги. Під кінець