Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Місто біля моря 📚 - Українською

Читати книгу - "Місто біля моря"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Місто біля моря" автора Володимир Павлович Бєляєв. Жанр книги: 💙 Дитячі книги / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15 16 ... 119
Перейти на сторінку:
Коломієць втішав нас, що в бобових культурах багато фосфору і від цього ми, безумовно, будемо розумніші, але кожен із нас, звичайно, охоче проміняв би кляті боби на порцію хороших котлет-або на гуляш з перцем і гарячою картоплею.

Засмучений і сповнений каяття, вліз я у вагон і відшукав свою лавку.

Печериці не було.

Мене розморило після їжі в теплому вагоні, і не хотілось більше виходити, на повітря. Хотілось сидіти так, притулившись до твердої стінки, і дрімати…

Гуркаючи колесами, у хмарах пари підкотив на першу колію швидкий з Москви. На станції зробилося шумно. Стримуючись, щоб не заснути, я дивився в освітлене вікно вагона, який зупинився якраз перед нами. Вкриті простинями і ковдрами, лежали там на спальних місцях пасажири. «Розкидались, наче вдома!» — позаздрив я їм.

Поїзд на Одесу постояв трохи, потім безшумно рушив, і коли останній його вагон з червоним ліхтариком промайнув повз вікно, знову відкрились жовті нерухомі стіни вокзалу.

Скоро рушили і ми.

Печериці все ще не було. Його квиток і літер залишились у мене.

Уже при денному світлі я роздивився літер, і зразу впало у вічі, що він був написаний не на прізвище Печериці, а на ім’я студента другого курсу сільськогосподарського інституту Прокопа Трохимовича Шевчука. Внизу на літері стояв кучерявий підпис завідуючого окрнаросвітою Печериці, і мені зразу стало ясно, що тут щось негаразд. Право видавати літери на безплатний проїзд по залізниці мав у місті лише Печериця. Пам’ятаю, ще до того, як він видав наказ про закриття фабзавучу, ми просили Печерицю послати під час відпустки кількох найкращих учнів в екскурсію на заводи Донбасу. Печериця уперся: «Жодного літера для фабзавучників не дам. Вони видані лише для студентів». А сам, мерзотник, поїхав по такому літеру! І я твердо вирішив, коли повернусь, хоч би в цій справі вивести Печерицю на чисту воду.

Але де ж він подівся? — от запитання. На літері була позначена кінцева станція — Міллерово. Мені здавалось, що дорога туди теж лежала через Харків. Спізнитись на поїзд він не міг — ми стояли у Жмеринці дуже довго. За цей час можна було і повечеряти, і пообідати. Лишалося думати, що Печериця купив новий квиток, пересів на швидкий поїзд і що він буде у Харкові раніш за мене.

На вулицях Харкова

В дорозі були заноси, і поїзд прибув у Харків увечері, спізнившись на десять годин.

Обережно переходячи вулиці, я пішов по Катеринославській до центру. Мимо пролітали освітлені трамваї; з-під їхніх дуг раз у. раз вилітали зеленуваті іскри.

— Вечірнє радіо! Вечірнє радіо! Радіо — вечірня газета! Останні телеграми з Рима! Собака Муссоліні лишився живий! — горлав маленький газетяр.

Вогні магазинів сліпили мене. Смажені горішки, імбир, пряники, купи пастили, корзини з кавказькою шепталою, ізюмом, фініками, яблука-антонівки, лимони і апельсини в цигарковому папері — все це лежало за вітринами. На дверях облізлого двоповерхового будиночка я помітив фанерну Вивіску: «Домашні обіди на чистому коров’ячому маслі. Єва Капульська. Просто розкіш. Смачно. Скромно. Недорого. Обіди як у матусі!!!»

З відчиненої кватирки домашньої їдальні виривався на вулицю смачний запах смаженої баранини і часнику.

«Пообідати б!» — подумав я і облизнувся. Уже більш як дві доби я не їв нічого гарячого. Всю дорогу харчувався то ковбасними обрізками, то холодним молоком. Ото тільки, правда, у Жмеринці перекусив трохи. А сьогодні зранку ще майже нічого не їв… І я вже рушив було до Єви Капульської, але на порозі її царства передумав. Ще невідомо, що таке «недорого». Для неї, приватниці, може бути недорого, а для мене навіть дуже дорого. Не можна сіяти громадськими грішми. Хтозна, скільки днів доведеться пробути тут!

Мабуть, від недоїдання ноги у мене були легкі-легкі, і я відчував запаморочення, наче оце тільки вийшов з лікарні. Я йшов, не знаючи дороги, але догадуючись, що Катеринославська приведе мене до центру. З-під ніг розліталися бризки: тротуар був покритий талою сніговою рідотою. Як добре все-таки, що я позичив у Бобиря на дорогу його новенькі калоші!

Вузеньким провулочком я вийшов на просторий майдан і побачив жовтий з колонами будинок ВУЦВКу. Маленькі, засипані снігом ялинки немов охороняли його. Зрідка, гудячи сигналами, проїздили автобуси; подзвонюючи бубонцями, мчали через майдан візники на санках, закритих ведмежими запонами; вдалині, на Сумській, горів, переливаючись вогнями, напис «ВІСТІ» — так називалась у ті роки центральна урядова газета на Україні.

В цю хвилину я згадав далеке наше прикордонне місто і гуртожиток у фабзавучі на тихій його околиці. Може якраз у цю хвилину хлопці балакають про мене, сподіваючись, що я привезу їм добрі вісті? А можливо, вони ще сидять на довгих лавах комсомольського клубу на Кишинівській? Ну, звичайно, вони в цю пору були там! Адже сьогодні в клубі вечір самодіяльності. До нього вже давно готувались. І найголовніше, що на цьому вечорі в музикальній картині «Тройка» повинні виступати наші фабзавучники: Петько Маремуха, Галя Кушнір, «філософ» Фурман і навіть Сашко Бобир!

І мені знову стало журно від думки, що я не побачу виступу клубного драмгуртка, не зможу посміятися разом з хлопцями над грою веснянкуватого Бобиря. Але, стоячи один на майдані цього незнайомого міста, я знав, що, навіть розважаючись там, у клубі, хлопці неодмінно згадують про мене…

Заглядаючи в освітлені вікна, я повільно брів на суміжний майдан Рози Люксембург.

Свіжий номер харківської газети був вивішений на фанерному щиті біля Будинку всеукраїнських профспілок.

Я звернув увагу на коротеньку замітку:

«Замах на Муссоліні. Сьогодні, об одинадцятій ранку, невідома літня жінка вистрілила майже в упор з револьвера в Муссоліні, коли він виходив на майдан Капітолія з будинку, де засідав міжнародний хірургічний конгрес. Куля легко поранила Муссоліні, пробивши йому ніздрі. Ту, що стріляла, заарештовано».

«Теж мені стрілець! — подумав я. — Не краща за Бобиря. Бути отак близько від цього ката-фашиста — і не знищити його назавжди! Уже не бралась би, коли стріляти не вмієш. Смішно навіть: «пробила ніздрі!..» Так ось чому хлопчисько на Катеринославській гукав: «Останні телеграми з Рима!» Треба глянути, може, ще щось цікаве в газеті є?»

Поряд, була вміщена замітка про знущання болгарських фашистських властей над комуністом Кабакчієвим. Трохи далі — повідомлення про те, що скоро з Італії в Ленінград вилітає дирижабль «Норвегія». А перебігши очима на другу сторінку, я побачив у центрі її портрет гололобого, кремезного чоловіка. Над портретом — напис:

ЧЕРГОВІ ЗАВДАННЯ ПАРТІЇ

Із заключної промови секретаря ЦК КП(б)У на Пленумі ЦК

1 ... 14 15 16 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто біля моря», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Місто біля моря"