Читати книгу - "Торговиця"

«Нема вже в мене, пане меценасе, ні журби, ні втіхи, — відказав Олесь, — тільки нудьга залишилася... Та що я так пишно заговорив, немов поет...»

«А чому й не поет? — кивнув радник головою в бік повітки, під якою поставали в ряд корчуваті потвори, вилуджені з нутра мертвих деревин. — Щоб таке витворити, треба мати мистецьку уяву... Не заперечуйте, не будьте надто скромні. Послухайте, що скажу вам... Ви в тих корчагах, яких знайшли на лісових цвинтарищах, вбачали тільки зло, бо його образ водно жив у вашій уяві... А чому б вам не взяти поруб з живої липи, ясеня або вишні й не вирізьбити образ краси: жінки з таємничим поглядом, у якому може лише хтось один відчитати тайнопис її душі, — вродливиці з довгим, до пояса, медовим волоссям. Або з каштановою й тугою, мов вужівка, косою...»

«Не треба, пане раднику, не ятріть мого болю своїм...»

«Ваш біль, пане Олесю, ще може загоїтися, чей десь живе Оксана Москалівна. І як проспівав знаменитий Олесь Кандиба, з журбою може ще колись обнятися й радість... Біль ваш світлий, а мій чоренно–чорний — немає вже на світі Сальомеї...»

Мовчанка, що запала між сусідами, ставала щораз боліснішою, і Геродот, певне, для того, щоб розвіяти свій туск, сказав посміхнувшись:

«Тихо стало ранками на нашій вуличці... А колись ми мали тут своє, так би мовити, інформбюро й набагато раніше, ніж з газет, дізнавалися про світові новини від пань Гані й Аделі. А жаль, не чутно їх, постаріли...»

«Вони завели собі телефони, — відсміхнувся Олесь. — Й далі перемовляються, як і колись, тільки й того, що з ліжок не встають...»

«А таки жаль, щось від цього втратила наша передміська Торговиця — пропав провінціальний шарм, хоч і не завжди любо було їх слухати», — промовив радник і, не прощаючись з Олесем, подався до свого дому.

Олесь підійшов до повітки й пильно придивлявся до коряжних потвор. І в його уяві вирізьблювалася з білого тіла липи голівка красуні з медовим волоссям.

А радникові згадувалося своє.

...Молодий офіціаліст Міського суду Корнель Геродот стояв на мостику заціпенілий, під ногами кришився дощаний настил, і він простягав аж до течії млинівки, що вибурхувала з лотоків, перемінюючись у білу шуму, підступала до самої душі, та згасити пал, що враз загорівся в грудях радника, не мала сил: до нього підходила, простягнувши вперед руки, наче зі страху, щоб він не зник, не втік, дивовижної вроди юдейка. І він таки видобувся із проломин моста, випростався, ступив крок до неї, вужівку коси відкинув на її плече, щоб не заважала дивитися на тугі повні груди, що розпанахували блузочку; зелені очі Сальомеї наблизилися, злилися з його — сірими, й утворилося з них безкрає море, в якому вони втопилися навіки...

Й пішли обоє дном моря. А в пам’яті Корнеля жебоніли слова вірша знакомитого поета: «Щойно йшов я по землі, а тепер по дні морському, як це так — по дні морському, щойно йшов я по землі...» Вони міцно трималися за руки, щоб не розгубитися серед зеленої густини, до них підпливали здивовані срібні риби, дотикалися холодними боками до їхніх тіл, дознаваючись, хто вони такі, що зважилися ступати морським дном; на них вишкірювалися хижі левіафани, намагаючись злякати, зупинити, зранити сміливців; їх оточували з обох боків гидкі медузи й обпльовували ядучою отрутою; чорні краби чіплялися клешнями за ноги, й коли вони нарешті вибралися на берег — сотні захоплених, заздрісних і злих людських очей наближалися до них із незвістей, і відчайдухи, розпачливо обнявшись так, як обнімаються лише радість із журбою, погналися за самотністю, поки в ній не опинилися, потонувши в білій повені простирадл.

...Корнель водив долонями по тілі Сальомеї й не мав сил повірити, що таке досконале диво прийшло із незвістей до нього: лежить ось поруч з ним, і він має право відчувати під дотиком шовкову гладінь її стегон, грудей, знаходити звабливі опуклості й найпотаємніші заглибини, пригортати до себе кохану, вбирати в себе п’янку горяч її подиху, впиватися губами в брунатні зернятка грудей, оповивати товстою косою довгу шию й згоряти від погляду зелених очей, розпалених хіттю, розсувати колінами довгі ноги, входити в розпечене пекло її лона, безнастанно вибухати запаморочливою жагою і вливати в неї пекучу лаву свого ненаситного тіла.

Усе, що тепер відбувалося з ним, здавалося неправдоподібним, таких слів, щоб пояснити диво кохання, не знаходилося ні в нього, ні в неї, проте обоє відчували, що ті слова мусять зродитися в затлумленій розкішшю свідомості — треба було якось назвати цей шалений стан, який спалював їх на попілець, то знову оживлював невтомною силою...

Й вони нарешті знайшли ту мову — не свою, щоденну, яка була безсилою пояснити диво, що несподівано впало на них чи то з неба, чи то з пекла; ті слова пробилися крізь шепіт і, не встигаючи згоряти в ньому, долинали обом до слуху — знайомі й водночас чужі, створені давніми поетами, які перші на світі пізнали любов і заговорили вголос про неї, певне, для того, щоб майбутні коханці мали змогу пояснити, що діється з ними, коли вони у щасливу мить зближення перемінюються враз із замарганих невільників буденної праці у жерців любові.

«Хай між губи рожеві мої він проникне й на безліч ладів утішить мене коханням», — прошепотіла Сальомея.

«Я чую на шиї своїй холодний доторк меча за цей гріх», — відшепотів Корнель, і в його голосі вчулася тривога.

«Хай не лякає нас доля Овідія — цей гріх вартий смерті. На моєму ліжку вночі я шукала того, хто полюбить мене, я чекала тебе, мій Соломоне, слідом ходила за тобою, поки не спіймала у свої руки гарячі...»

«Двоє грудей твоїх, як два оленятка, а любов моєї Суламіфи солодша за вино... Став до пальми подібний твій стан, твої груди до грон виноградних... Запах пахощів твоїх, дочко Єрусалима, — понад усі бальзами, очі твої — мов дрозди край весняних потоків...»

«Ходи, мій коханий, у поле, там я любов’ю тебе обдарую...»

Та враз затих голос древніх поетів і заговорила до закоханих дійсність...

«Що буде з нами, моя люба