Читати книгу - "На запах м’яса"

Хлопець роззирнувся: нікого поблизу нема? Уже хотів було стукнути у віконце, та свіча раптом смикнулася і згасла. Темінь.

Кульгавий збентежився, відсахнувся. Завмер на хвильку, тихо посунув до хвіртки по глибокому снігу. Зупинився. Повернувся до розібраної огорожі. Відірвав широку міцну дошку, заходився відкидати нею сніг, утворюючи широку доріжку від ґанку до хвіртки.

Коли наступного ранку Уляна, Троянов і Санджив зустрілися біля колодязя, Валерій Михайлович кивнув у бік розчищеного Майчиного двору, мовив приголомшено:

– Не слабодуха, їй-богу. Навіть сніг навколо хати розчистила. А з виду надто тендітна.

– То ілюзія, – усміхнувся Санджив.

– Не турбуй її, Сашку, – попросила Уляна. – Недарма в наш глухий кут забилася. Їй наодинці із собою побути необхідно. Мені так здається.

– То ілюзія, – повторив Санджив.

Майка прокинулася від холоду. Кинулася до грубки: так і є – вмерла. Морозяка в хаті – пара з рота. Вскочила в холодний пуховичок, намірилася скоріш до Уляни бігти: хай би допомогла розпалити. А серце кривиться: «Та якого?!»

Присіла біля грубки. Згадала, як кульгавий викладав на пожмаканій газеті решітку з тонких паличок.

– Ти вже не виламуйся, жери… – Пхала в пащу з межигірки спочатку папір з цурпалками, потім зламані дошки. Грубка відтаяла, потеплішала.

Майка повеселішала. Поставила на чавунні кільця каструлю, подаровану Уляною, налила води. Буде чай! Закружляла по кімнатці. «І стіл мій, і тапчан мій, і стіни мої – будь що можу тут виробляти. Будь що!»

Пуховичок скинула…

– It’s been a long time since I came around… – заскавучала леді Гагою, пожвавішала, голосніше: – О! Так! Минуло немало часу відтоді, як я прийшла! До тебе… поганський ти, Лупин хуторе!

Пальчиками по стільниці ритм – так-так…

– Been a long time but I’m back in town. And this time I’m not leaving without you… – Закружляла кімнатою. – Немало часу, та я… – Зупинилася, усміхнулася тоскно. – Повернулася в місто. Цього разу… не піду без тебе?…

Похнюпилася, залізла на тапчан, вкрилася з головою…

– Та я… – заспівала під ковдрою. – Та я не повернуся в місто… Цього разу… обійдуся без тебе… – замовкла, попливла в спогади. Якби окріп не забулькав у каструлі, розревлася б.

Вилізла з-під ковдри, заварила чай в алюмінієвій кружці, дістала вівсяного печива й шоколад – файний сніданок. Чи вже обід? Тільки печиво до рота – ніби спостерігає хтось. У вікно зиркнула – на уламку огорожі крук чорнющий. Майка заприсяглася б – той самий, що вчора спостерігав, як вона огорожу ламала. Башкою крутить, з Майки очей не зводить.

– Ну, добре…

Сьорбонула чаю, узяла печиво крука пригостити, вийшла на ґанок і очам не повірила – геть увесь двір від снігу розчищений, навколо хати доріжка в’ється, і до хвіртки тепер вільно пройти можна.

– Це… ти? – спитала Майка крука.

– Йа-а-а-а… – здалося, крикнув крук. Так і сидів на уламку огорожі, ні з місця.

– Ну… то заслужив! – Майка кинула печиво в сніг біля огорожі.

Крук вигнув шию, роззирнувся, опустився на землю, швидко підхопив гостинець, примостився з ним на грушевій гілці.

– А ти розумний… – Майка спостерігала за круком, та то не сподобалося птахові. Дзьобнув печиво пару раз, затиснув у дзьобі, полетів десь подалі від дівчини.

Майка посунула доріжкою до хвіртки. Супилася збентежено: «Хто похазяйнував на подвір’ї? Коли? Чому не чула? Спала?…» Значить, хтось, як той злодюжка в темряві, прослизнув у її обійстя і тут собі…

– Санджив! – психонула. Хто ж іще?! Ну… Добре! Начувайся!

Вийшла на вуличку – ані душі. Сонце світить, сніг хвилями, сосни розділовою лінією між небесами й землею. Повітря – пий! Краса… Оминула живі хати, колодязь, жовту хату покинуту – попереду ліс стіною. Цікаво, оленів тут побачити можна чи то тільки Майчині дурні марення?

Пішла в ліс. Сухі гілки під ногами – хрусь-хрусь, білки помаранчевими цятками – аж в очах мерехтить. Незнайомі птахи стривожилися, попідхоплювалися, залопотіли…

– А оленів… щось не видно. – Сунула лісом навпростець, вдивлялася в соснову глибину.

Посеред дерев удалині промайнула темна тінь.

– Ой, мамо… – Як дременула з лісу. І не озирнулася, дурепка. А раптом то дійсно олені?…

Добігла до хутора, аж зопріла. І хоч од скорої ходи низ живота запульсував, наповнився болем, пігулок просити, посунула до Санджива: уже скаже йому все, що думає! Дарма він отак до неї підкочує! Майку тим не купити!

– Привіт! Проходь… – Бородань відчинив, перш ніж Майка підняла руку, аби стукнути у двері.

Стояв на порозі в самій тільки футболці і драних джинсах. З-за спини хазяїна гостю роздивлявся величезний чудернацький кіт, схожий на невелику рись, – сидів на вішаку для одяга, їв Майку холодним жовтим оком.

Перелякалася, відступила на крок.

– Не діждешся! – кинула зухвало. – Ну нащо те все?! Не напружуйся, ясно?! Однаково не спатиму з тобою!

– Тобі дуже не вистачає сексу, – сказав Санджив.

– Мені?! – здивувалася Майка.

– Безперечно.

– Здурів?! Це ти ніяк не вигадаєш, як мене звабити.

– Хочеш, навчу трансформувати сексуальну енергію в енергію творення?

– Нащо?

– Щоби творити. У тому сенс життя, – усміхнувся. – Та проходь, прошу.

– А тварюка твоя… на мене не кинеться? – Майка переступила поріг, насторожено зиркнула на сіро-коричневе плямисте чудовисько.

…Барлога Санджива скидалася на тепле літо – у великих пластикових горщиках при стіні зеленіли знайомі й чужі Майці трави, наповнювали простір пахощами. По підлозі циновки розкидані, подушки в помаранчевих наволоках. Біля гарячої печі полиця зі скляними банками – рис, сухі трави, знову рис… Під вікном низький дерев’яний столик, на ньому ноутбук відкритий. Поряд генератор. Книжки купою. Не брехав про айті?

– Сенс треба шукати, коли є життя, – сказала Майка спустошено й тільки тепер помітила – бородань босий.

Знітилася, скинула чобітки, пішла по циновці босоніж.

– На підлозі спиш?

– І обідаю, і медитую. І взагалі…

– Схиблений на екології?

– Світ не змінити. Тільки себе… – Санджив усівся на циновку, схрестив ноги.

– Я б посперечалася з тобою… Щодо потреби змінюватися. – Майка притулилася спиною до теплої печі, зі страхом роздивлялася чудернацького величезного кота – підійшов до пластикового горщика, смикав зелену травичку, жував кумедно.

– То спробуй, – почула голос Санджива.

– Нащо наступати на одні й ті самі граблі?… Ти признайся вже: хотів мене?

– А ти?

– От! Я знала! – Майка скинула пуховичок, всілала на циновку навпроти Санджива. Дивилася на нього зухвало.

– Ти чудна Ілюзія! Я починаю підозрювати, що ти сама мрієш звабити мене.

– І що? Голий номер?

– Чому ж… Колись… Може, завтра… Чи за тиждень… Раптом народжується