Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

Так пан його взяв за руку і привів до столу й спитав:

— Як пишетеся?

— Василь Жагалюк.

— Де живете?

— В Стрійковичах, село таке.

— То добре, аби нікому того не сказали, що мої козаки дали мені сто буків з вашого наказу, а що за те хочете?

— Нічого не хочу! Чекаю на свої лахи, — каже Жагалюк.

Тоді помінялися. І дав йому пан п’ятдесят ринських на дорогу. І коли вже дід відійшов з палацу, то пан пішов з козаками знайомитися і також наказав, щоб ніде не казали, а найбільше, щоб не довідався його товариш — біскуп.

Та при тому прийшла кухарка від біскупа. А кухарка панова їй оповіла:

— Ой, наш пан дістав сто буків від Жагалюка. Тільки нікому не кажіть про це.

Тим часом служниця біскупа приходить додому і розказує своїй пані:

— Ой, пані, якби ви знали, що з нашим паном стало, то ви б очі свої забули! То мені Настя сказала, а я боюся сказати, щоб нікому ви не говорили.

А пані каже:

— Ну, та вже як оголосила, то мусиш сказати, я не скажу нікому.

А коли приїхав біскуп з дороги, та вже вечеряти посідали з жінкою та й балакають. А коли вона говорить, то й усміхається щоразу, так він питається:

— Що з тобою? Та ніколи того не було, щоб ти так сміялася.

— Ой, я щось важливе знаю. А якби ти знав, то як би ти сміявся!

— Ну, то що такого? То скажи! Я не піду ніде трубити, як ти скажеш, буде тільки між нами.

— О! Та знаєш, до чого дійшла гостина, що справляв твій товариш? Та вже він дістав сто буків.

— Відкіля? Що ти говориш? Він такий старий чоловік з розумом і так дався ошукатися? Ой, коли його побачу, то буду сміятися!

А жінка каже:

— Ой, коли! Та завтра будем коло нього їхати! Ви ж мусите щодня бачитися.

А коли другого дня фурман запріг коні і сів біскуп до візка і рушили їхати, то біскупова жінка сказала:

— Дай слово, щоб дуже не сміявся з пана, бо буде скаржитись.

— Ну, ну, то вже моє діло!

От іде біскуп коло панського двору, а пан вибіг з кімнати страшно веселий, ніби нічого не знає.

— Здрастуй, товаришу!

Прибіг до візка і подав руку.

— Ой, товаришу, — відповідає біскуп. — Я чув, що з тобою було дуже зле, і тепер не подаю руки. То ти такий мудрий чоловік, в старих літах і дався старому дідові насміятися — дати сто буків.

А пан як те зачув, то наче йому дав хто в писок, і ні слова йому не відказав, тільки обернувся й пішов до кімнати. Тільки прийшов до кімнати, закликав свою жінку:

— Хто ж у нас був? Я і в листі просив не казати, щоб не сміялися з мене.

— Та я нічого не знаю, нікого тут не бачила, запитаю Настю, хіба від неї вийшло. Ану почекай, я її покличу.

Задзвонила дзвінком. Приходить Настя.

— Чи була у тебе Ярина від пані біскупової?

— Та була, прошу пані.

— А, то ти з нею говорила? Та то твоя річ була говорити про пана?

— Пані, я нічого такого на казала.

— Та бачиш, пан прийшов схвильований, як неживий.

— Ой, ой, прошу пані, що я наробила! Пані нічого не говорила, щоб я не казала нікому.

Тоді пан сказав:

— Буде вже того з вашої Насті! Ходи зі мною в кімнату. Добре, що я маю адресу того діда. Я дам йому, що він схоче, то він і біскупа вирихтує. Так завтра сідаю і їду в його село, де він мешкає, бо я інакше не вийшов би в світ, він вічно з мене сміється.

А на другий день по сніданню сказав запрягти коні й поїхав до села. А коли в’їхав у село, то запитав людей, де мешкає Жагалюк Василь.

А люди сказали:

— О, він заробив багато грошей у пана і тепер пішов до міста.

— То їдемо у місто! — сказав фурманові пан. А коли приїхали на ринок, то пан глянув, де ходить такий бідний чоловік, і побачив такого убогого, що був у нього на гостині.

— Чоловіче, може, ви знаєте, де тут живе Василь Жагалюк? — запитує пан.

— А, я іду з того шинку, де він сидить.

— Будьте такі добрі його покликати, я заплачу за клопіт.

А коли той чоловік пішов до Жагалюка, то пан подумав:

«Дав би йому хоч десять тисяч, аби тільки він з мене не сміявся». І так дивиться, а Жагалюк вже іде з тим чоловіком. Був трохи підхмелений і низько вклонився панові. Тоді пан забрав Жагалюка до готелю, посадив за стіл та й каже:

— Жагалюку! Я бачу, що ти маєш здібність, так якщо б ти мого товариша ксьондза обманув, бо він з мене сміється і хотів би, аби я й не жив. Подумай над тією справою, я дам тобі, чого схочеш.

— Добре, подумаю за чверть години.

А коли вже довечерювали, то Жагалюк сказав, що вже готовий.

— А скільки та справа має коштувати?

— Найменше чотири тисячі, — відповів Жагалюк.

— Згода!

Так пан витягнув чотири тисячі і вручив Жагалюкові.

— Так будьмо здорові! Я йду додому і сподіваюся, що скоро зробиш ту справу.

— А ви знаєте, де ксьондз мешкає?

— Три кілометри від мене.

От пан вже від’їхав, а Жагалюк пішов просто до станції, там купив собі білет до Відня на швидкий поїзд.

От приїхав до Відня, зайшов до багатої лавки, де найдорожчі речі продавалися для святкових убрань. А продавець побачив, що то якийсь жебрак, і витягає пару грошей, і дає, щоб той ішов собі. А жебрак каже, що не бере ніякої милостині, а прийшов купити на святого отця Миколая убрання. Відказує продавець, що він не може мати стільки грошей, а Жагалюк:

— То вас не обходить. Прошу мені показати вбрання на святого Миколая!

Сказав купець прикажчику принести найліпше вбрання, а також ключі і берло. Прикажчик несе.

— О, маєте, прошу!

— Що то має коштувати?

— Три тисячі п’ятсот. Є у вас стільки грошей?

— О-ого! Маю й більше. То ви міряєте мене по моєму лахміттю обдертому, та й думаєте, що в мене грошей вже немає.

А продавець каже:

— Не гнівайтесь!

— Прошу запакувати убрання, — сказав Василь Жагалюк, — але має бути комплект з берлом і ключима.

А коли вже продавець вручив йому в руки, то