Читати книгу - "Одинадцять хвилин"

Невидима жінка, що була з нею поруч, знову стала наполягати, що не все так просто, як їй здається. Марія, хоч і була задоволена з цього несподіваного товариства, попросила, щоб та жінка не уривала її роздумів, вона й сама розуміє, що життя є набагато складнішим, ніж видається на перший погляд.

Вона знову стала аналізувати, цього разу з більшою ретельністю, можливість повернутися до Бразилії. Її шкільні подруги, які ніколи звідти не виїздили, відразу почнуть базікати, що її звільнили з роботи, що в неї ніколи не було хисту, аби стати зіркою міжнародної величини. Мати буде засмучена, бо вона ніколи не отримувала від неї обіцяних щомісячних грошей, — хоча Марія у своїх листах запевняла її, що на пошті їх просто крадуть. Батько дивитиметься на неї до кінця свого життя з отим виразом «я це знав», вона повернеться працювати в крамницю одягу й одружиться з її хазяїном, після того, як прилетіла сюди літаком, їла швейцарський сир у Швейцарії, вивчила французьку мову й ходила по снігу.

З іншого боку, тут існує змога заробляти по тисячі франків за одну випивку. Навряд чи це довго триватиме — зрештою, краса пролітає, як вітер, — проте навіть за один рік вона зможе зібрати таку суму грошей, яких їй вистачить на всі нагальні потреби, й повернутися у світ, цього разу сама диктуючи йому правила гри. Її єдиною конкретною проблемою було те, що вона не знала, що їй робити, з чого почати. Коли вона тільки вперше прийшла до свого кабаре, одна дівчина згадала про місце, яке називалося вулиця Берна, — до речі, то була одна з її перших фраз, ще до того, як вона показала їй, де поставити валізи.

Вона пішла до одного з тих великих панно, на яких були зображені різні квартали Женеви, — цього міста, такого приязного до туристів, міста, що не любило дивитися на пропащих, — і, щоб цього уникнути, на тих панелях були з одного боку оголошення, а з другого — мапи.

Там стояв якийсь чоловік, і вона запитала в нього, чи знає він, де вулиця Берна. Він подивився на неї з цікавістю й запитав, чи справді вона шукає саме цю вулицю, чи хоче знати, де починається дорога, яка веде до Берна, столиці Швейцарії.

— Ні, — відповіла Марія, — я запитую саме про вулицю, яка є в цьому місті.

Незнайомець подивився на неї згори вниз, переконаний, що її знімають на кінокамеру для однієї з тих телевізійних програм, які розвеселяють публіку тим, що показують, як кожен може виставити себе в безглуздому світлі. Марія постояла біля того панно п’ятнадцять хвилин (зрештою, Женева — місто невелике), і знайшла ту вулицю, яку шукала.

Невидима подруга, що мовчала, поки Марія роздивлялася мапу, тепер спробувала її остерегти: вона сказала, що тут ідеться навіть не про мораль, а про те, щоб ступити на дорогу, з якої нема вороття.

Марія відповіла, що коли вона збере гроші на повернення зі Швейцарії, то зможе вийти з будь-якої ситуації. Крім того, жодна людина, з тих, які зустрічалися на її шляху, робила зовсім не те, що їй хотілося б робити. Такою була реальність життя.

«Ми перебуваємо в падолі сліз», — сказала їй невидима подруга.

— Ми можемо плекати багато мрій, але життя є тяжким, невблаганним, сумним, — відповіла їй Марія. — Що ти хочеш мені сказати? Що мене осудять? Ніхто нічого не знатиме, й це триватиме лише протягом одного з періодів мого життя.

Усміхнувшись лагідно, але сумно, невидима подруга зникла.

Марія пішла до парку розваг, купила квитка на російські гірки й кричала там, як і всі інші, але кричала, добре розуміючи, що небезпеки немає, що це лише іграшка. Поїла в японському ресторані, навіть не розуміючи добре, що їсть, — знала тільки, що це коштує дуже дорого, — і була тепер готова дозволити собі жити з усім можливим шиком. Вона була весела, бо їй не треба було більше ані чекати телефонних дзвінків, ані рахувати кожне сентаво, яке вона витрачала.

У кінці дня вона зателефонувала до агенції, сказала, що дуже задоволена зустріччю і що вона їм вдячна. Якщо вони працюють серйозно, то запитають про фотографії. Якщо вербують жінок, то організують їй нові зустрічі.

Вона перейшла через міст і повернулася до своєї маленької квартири, твердо постановивши, що не купить собі телевізора, навіть якби їй дуже цього захотілося: їй треба було думати, вона потребувала весь свій час для того, щоб думати.

Рядки зі щоденника Марії, записані в ту ніч (із зауваженням на берегах: «Я не зовсім у цьому переконана»):

Я зрозуміла, чому чоловік платить жінці: він хоче бути щасливим.

Ніхто не стане платити тисячу франків лише за те, щоб пережити оргазм. Він хоче бути щасливим. Я також хочу бути щасливою, всі цього хочуть, проте нікому це не вдається. Що я втрачу, якщо зважуся на певний час перетворитися на… про це слово важко навіть подумати, а тим паче написати його… проте відступати пізно… що я можу втратити, якщо стану на певний час повією?

Честь. Гідність. Повагу до себе. Проте, якщо добре подумати, то жодної з цих якостей я ніколи не мала. Я не просила, щоб мене народжували на світ, я не знайшла чоловіка, який би мене покохав, я завжди ухвалювала хибні рішення. А тепер нехай за мене вирішує саме життя.

* * *

З агенції зателефонували наступного дня, запитали про фотографії і про те, коли відбудеться парад мод, оскільки за свою роботу вони мали отримати комісійні. Марія відповіла, що араб сконтактується з ними, відразу зробивши висновок, що вони нічого не знають.

Вона пішла до бібліотеки й попросила книжки про секс. Вона мала серйозний намір попрацювати — лише один рік, так вона собі твердо пообіцяла, — в ремеслі, в якому нічого не розуміла, й насамперед повинна була навчитися, як їй діяти, як дарувати втіху і як отримувати за неї гроші.

Вона була розчарована, довідавшись від бібліотекарки, що вони мають лише кілька трактатів суто технічного характеру, адже бібліотека була державною. Марія прочитала назву одного з таких технічних трактатів і відразу повернула книжку: там і слова не мовилося про щастя, говорилося тільки про ерекцію, проникнення, імпотенцію, заходи остороги проти небажаної вагітності,