Читати книгу - "Теплі історії до шоколаду"

А коли дідуся не стало, Сміяна перестала їздити потягом. Вона виросла, поїхала вчитися в інше місто, намагаючись забути шлях, що з’єднував дві її рідних домівки: мамину й дідусеву. Дівчина не читала казок, не задивлялася у вікно. Не сміялася з історій про велосипеди й малих собачок чи котиків. Не грала на піаніно. Переконувала себе, що подорослішала і не має часу. Але ночами їй снився затишний дім на березі неба, мудрі коні й старі, припорошені книжки.

Сміяна підхоплювалася, підсувала ближче старого ведмедика, з яким не розлучалася з дитинства, і намагалася заснути знову. Аби не думати про біль втрати, про затишний поїзд, у якому під стукіт коліс дідусь розповідав їй казки. Про голос, якого більше не почує.

Біль потроху стихав, залишаючи по собі лише світлий сум і дуже багато любові. Сміяна збирала її в собі, пригоршнями, лагідно клала на старі рани, щоб загоїлися. А потім повернулася додому — одразу в обидва — і знову сіла в той потяг.

За вікном були ромашкові розсипи, ніжна зелень дерев і багато-багато світла. Дівчина відчинила вікно й просунула голову надвір.

Вітер розвівав її волосся, дмухав ув обличчя, вона заплющувала очі, сміялася і згадувала старі казки.

У якусь мить Сміяні здалося, що вона й сама може їх писати. Навіть тут, сидячи в старому вагоні, дослухаючись до стукоту коліс, визираючи у вікно. Тож тепер щоразу, їдучи з одного дому до другого, вона брала з собою записник із ручкою. Але майже ніколи не писала: прикипала поглядом до краси навколо, не могла відвести очей. Забувала про все на світі. Крім казок, які роїлися в її голові.

— Колись я неодмінно їх запишу, — казала вона собі. — І подарую найголовнішим героям і героїням у своєму житті. Хай-но вони в мене тільки з’являться.

Коли бракує слів

Якось так дивно. Бракує слів. Уранці прокидаєшся, і замість того, щоби повісити табличку «відчинено» на дверях свідомості й впустити туди сотні розмаїтих думок, лише тихо усміхаєшся, відсуваєш пучками пальців фіранку й виглядаєш надвір. Думки не стають у чергу, не штовхаються, намагаючись першими опинитися біля самісіньких дверей. Ти насолоджуєшся цими хвилинами спокою, усміхаєшся, сідаєш на ліжку й просто дякуєш Богові за новий день. Не думаючи, не турбуючись ні про що.

Коли діти обплітають своїми маленькими, теплими, чіпкими руками твою шию, тобі також бракує слів. Ти просто смієшся, перехиляєшся з боку на бік, намагаючись розхитати їх, кажеш, аби вони собі уявили, що то їх несе літак — чи велика птаха — і смакуєш солодкою миттю дитинства.

Мама приносить тобі подушку-слоника, яка тобі так сподобалася, коли ви проходили повз відділ з подушками в універмазі, і на яку ти тоді не мала ні грошей, ні часу, і тобі також перехоплює подих і бракує слів. Ти нічого не сказала тоді, просто подивилася так, як дивишся на улюблені речі. А вона помітила й принесла тобі. У подарунок.

Брат пише листа й запитує, яка у вас погода. Навряд чи його те цікавить, але він не вміє до ладу писати листів, не знає, з чого почати, йому просто хочеться поговорити з тобою, нехай навіть про погоду. Ти дивишся у вікно — там сонце, зелень, на маленькому городі біля будинку червоніють помідори й синіють баклажани, сусідська дівчинка прибігла в гості й розхитується на гамаку, надворі тепло й добре, і навіть не пахне дощем. Ти хочеш сказати, щоби брат приїхав, і поки він буде ніжитися в теплі на гамаку, ти зготуєш йому рагу з баклажанами й помідорами, з базиліком і білою цибулькою. Але перечитуєш його листа — і тобі знову бракує слів.

У найкращої подруги день народження, і тобі хочеться побажати їй найкращого, аби вона була невимовно щасливою, любленою і закоханою, щоби дітки не хворіли, а робота робилася легко, щоби мандрів було багато — тими містами й містечками, про які вона мріяла, щоб на її поличці з шарфиками завжди були нові, красиві й надихаючі, щоб бібліотека зростала, а з нею і дім, аби вечері вдавалися смачними, а сніданки були легкими й романтичними, і щоб вистачало часу на обід. Ти хочеш, аби її кава була зі смаком шоколаду, а нові туфлі не муляли, аби торт «Моцарт» їй вдавався досконало, бажаєш, аби в твоєї найкращої подруги вистачало часу на світлі й веселі дівчачі посиденьки, аби вона ніколи не хворіла й не мерзла в ноги. Ти стільки-стільки-стільки їй сказала б, але не можеш, бо тобі бракує слів. Ти просто обіймаєш її міцно, цілуєш у щоку й вітаєш з Днем народження. І дивуєшся собі, що навіть це ти змогла зараз вимовити.

Увечері вкриваєшся ковдрою, відчуваєш спиною чоловікове тепло, його рука обіймає тебе за плечі, й тобі хочеться прошепотіти йому щось, аби він вкотре почув, як сильно ти його кохаєш. Він цілує тебе в плече, бажає доброї ночі, ти цілуєш його руку й кажеш «І тобі». Тобі якось так дивно, коли бракує слів. І завжди від того так тепло-тепло всередині.

Кольорова казка про осінь

Усе навколо стало золотом. Жовтогарячим, червоним, блискучим, розжареним. Воно переливається, миготить, розхитується на вітрі, шурхотить під ногами, шелестить у вухах і сяє-сяє.

Помаранчеві дерева, килим під ногами кольору спілої хурми. Осінні холодні вечори гріються до яскравих маскарадних кольорів, коли навіть небо помаранчеве, як і відблиски призахідного сонця на пожухлій траві. Мандариновий туман плутається у кронах дерев і зачіпляється за дахи будинків. Рудий собака виляє патлатим рудим хвостом, піднімаючи руду куряву.

У позолочених промінням хатинках мешканці п’ють золотаві духмяні ройбуші та імбирні чаї, їдять рум’яну шарлотку і французькі круасани з шоколадом. Жінки кутаються в персикові шалі, застеляють м’які крісла апельсиновими пледами, чоловіки носять картаті вовняні капці, одягають жовті светри з капюшонами. Діти бавляться шоколадними м’якими ведмедиками в оранжевих шаликах. Розбещені руді коти мостяться коло