Читати книгу - "Щоденник страченої"

У мене є одна улюблена письменниця, яка з незрозумілою впертістю, так немодно і так затято розробляє тему репресованої жіночої свідомості в тоталітарних умовах.

Вона вважає, що репресовану людину реабілітувати легше, ніж репресовану свідомість. Навіть за умов повного сприяння для реабілітації.

Але цілком переконливо вона доводить, що жіночу свідомість, свідомість, а не жінку як фізичну особу, репресувати майже неможливо. На відміну від свідомості чоловічої. За її письменницькою логікою — жіноча свідомість малопридатна саме для тоталітарних репресій, або придатна менше через те, що жінка завжди більш відповідальна за життя, ніж чоловік. Жінці важче позбутися власного життя, через те, що жінка майже завжди залишається оберегом іншого життя. Того, котре вона дала.

Перший мій порив — заперечити улюбленій письменниці.

Я ж не дала життя нікому. Моя свідомість найбільш придатна для репресій і тоталітарного впливу.

А тоталітаристами й репресантами, в основному, виступають чоловіки.

Отже, я малопридатна для реабілітації, але не для репресій.

Та інший мій порив зупиняє порив перший: в якийсь момент я розумію, що ані минулий тоталітаризм, ані всі тоталітаризми разом узяті, не мають до моєї драми жодного стосунку, як би оці мало-притомні і добре-продажні колишні відсиденти-дисиденти з усієї сили не намагалися втовкмачити добропорядній публіці протилежне.

А протилежне — із уст справжніх репресованих — звучить всупереч теорії моєї улюбленої письменниці і звучить приблизно так: в усіх теперішніх людських драмах нинне лише тоталітарне минуле й ніщо інше. А я кажу іще протилежніше: людина, а тим паче пюдина-жінка, не може мати більшого тоталітариста, і нобителя і ката, ніж вона сама.

Чули?

Наступного вечора...

Я хочу розвинути або закінчити вчорашню думку.

Люди навіщось мордують одне одного із садистською витонченістю, ніби складають іспит на ремесло ката.

Навіщо? Що вони цим доводять? Уміння бути жорстокими?

Про те, що людина народжується жорстокою, зрозуміло звідтоді, як малюк з особливою насолодою розриває нутрощі впізнаваної — улюбленої — іграшки.

А розумні дорослі дядьки з тітками? В ім'я чого знущаються над собою своїми ж руками?

Ну, зрозуміло, якщо там помста, реванш, іще якась дурня.

А чому себе поводять так само ті, що люблять; ті, що не можуть обійтися одне без одного?

Може, любов — суцільна помста за не реалізоване колись із кимсь іншим шаленство — і більше нічого?! Розрив улюбленої іграшки на клоччя?

Я більше півроку не відкривала щоденника, а зараз думаю про те ж... Чому я не думаю про парфуми, що закінчилися... про нові туфлі...

Кат має знаряддя убивства чи тортур — і не потребує фантазії.

Насправді катові завжди бракує сміливості (читала у сповідях катів. Мабуть, придурювалися - виправдовувалися на схилі літ в очікуванні кари).

Позбавлений сентиментів чоловік, чоловік із знаннями й упевненістю того, що його кохає жінка, зобов'язаний тримати її на прив'язі з не меншою кмітливістю, ніж тримає публіку пройдисвіт, авантюрист чи шулер.

Іноді чоловіча кмітливість перевершує жіночу так вражаюче, що годі здогадатися, що автором... кмітливості є чоловік...

Проте кмітливість зневоленої пристрастю жінки може конкурувати з розрахунками фізиків-теоретиків. Пробуємо?

* * *

Чи має жінка знаряддя тортур?

Має.

Руки.

Язик.

Губи.

А чоловік, якщо він не кат?????

* * *

Тобі можна би порадити змінити професію. Ти міг би зривати лаври першості анестезіолога.

Не знаєш чому? Та тому, що введений тобою наркоз діє так довго, що іноді мені здається: ти мене не иіанестезував, а одразу забальзамував.

Я завжди відходжу від тебе, як від тривалого наркозу.

А ти тим часом ловиш всі кайфи життя, коли я то ниринаю, то потопаю, як той човен з-під хвиль, з-під запалів твоєї анестезії.

О! Тобі ніколи не загрожуватиме безробіття, поки в юбі залишається професійність жіночого анестезіолога.

Іще ніколи не було так, щоб я місяцями нічого не хотіла сказати цій непорочності паперу... Так можна оніміти...

Читала книжку М.М. «При відкритих очах». Цікаво, як така розумна жінка могла написати таку дурницю про пішу жінку?!

Жінка проживає життя з очима винятково заплющеними. Навіть, коли вона робить серйозну роботу, вирішує конкретні справи, займається побутом і т.і. — в жінки завжди заплющені очі.

Жіноче життя триває в придуманій нею темряві, там нона шукає своє правдиве зображення в дзеркалі якогось одного — вибраного нею — чоловіка.

Проте жінка ніколи не є упевнена, що вимріяний нею чоловік — це той, який щойно провів її поглядом чи подав руку з тролейбуса. І щоб перевірити свої відчуття — вона машинально заплющує очі, а хоч би й ступаючи на останню сходинку тролейбуса. Пересвідчившись, що відчуттів катма, жінка опускає ногу на бруківку. Навіть, якщо вона після цього втрапить під тролейбус.

При відкритих очах жінка не відчуває нічого, крім утоми, роздратування й печалі.

М.М. не знати цього — не знати жіночої психології. Або самій не бути жінкою.

* * *

Щодо заплющених очей я вчора, мабуть, помилилася. Коли було б так, як я полемізую з М.М., то я давно би бавила дитину, трималася б за полу чоловікового піджака, пекла би кренделі і ліпила вареники, а не вдавалася б до ялових розмірковувань.

Страшно визнати, але я сама ялова, і думки мої ялові, і все довкіл мене таке ж безплідне і штучне...

Дощ хоче зробити повінь

О, та ти, душечко, виявляється, іще той філософ. Може, тобі торбину й гайда у світ — хай ловить, якщо зможе?

А дзуськи.

Нібито був такий, що не зловився!

Наш Савич також зловився.

Кажуть, на хлопчиків.

Ну, і хай.

Філософ — найбільша людина.

Вона повинна найбільше зазнати всього.

І потворного також.

От, дурепа! Скажи це котромусь задрипаному патріотові. Бажано, в шароварах і з уявною булавою.

З листопада

Я б хотіла колись прочитати

спокійну,

розумну,

не-надривну,

не-істеричну

книжку про печаль.

Про найбільшу печаль у світі.

Про еверести печалі.

Печаль,

не названу іменем,

не пов'язану із конкретним часом,

не вмотивовану,

непоясниму,

невидиму,

не...

Не про людей,

не про історію,

і не про кохання —

лише про одну-єдину, але вселенську печаль, що роз'їдає кожного й точить із середини дужче, ніж точить смертельна недуга.

Печаль — як друге наше «еgо», як стимул і рушій, спонука до життя й смерті.

Печаль невловиму, ненав'язливу печаль душі... великої, але незмінно сумної людської душі, яка навіть на феєрверкові життя залишається все одно сиротливою; кругло-сиротинною, навіть коли всі бубни і фанфари світу б'ють їй хвалу і славу.

Цікаво, про таку печаль напише