Читати книгу - "Теплі історії до кави"

То, може, запросити його завтра на каву?

ОСІННЄ ШОКОЛАДНО-ГОРІХОВЕ ЛАТЕ

Осінь прекрасна хоча б тому, що її світанки наступають трохи пізніше, і з’являється більше шансів встигнути після сну на небесну трансляцію. А ще восени особливо смачно виходить шоколадно-горіхове лате. Уранці, коли теплі ковдроподушкові обійми такі спокусливі, неможливо себе витягнути з ліжка нічим. Ніяка сила барона Мюнхгаузена тут не допоможе — неодноразово перевірено і доведено сотнями статистичних бюро по всьому світові.

Виманити розніжене тіло можна хіба думкою про те, що робиться на небі за вікном і що може вийти, якщо ось просто зараз піти й почаклувати трохи на кухні.

І ти підіймаєшся, треш сонні очі, розправляєш складки на смішній картатій піжамі й волочиш ноги в бік усіх тих красиво розкладених баночок-скляночок. Кава — твоя улюблена, м’яка, без усіляких кислинок і гірчинок. Турка — теж улюблена, глиняна й пузата. Загріти молоко й збити його до пінки у френч-пресі… Молодці ті французи, геніальний винахід — чайничок зі збивалкою всередині. І байдуже, що вони й подумати не могли, що ти збиватимеш у ньому молоко. Зате пінка виходить така пухка й схожа на хмаринку. І на твою ковдру, але про це зараз краще не думати.

У велике прозоре горня насипаєш подрібнених горішків — зовсім трішки. І кладеш один шоколадний квадратик — на щастя. Тоді наливаєш каву, м’яку, без усіляких кислинок і гірчинок, твою улюблену. Молочна пінка, як хмаринка, та сама, із геніального винаходу французів. Розсипаєш по ній піщинки подрібненого цинамону. І вранішньо-осіннє кавове щастя готове.

Накидаєш на плечі плед, рукою поправляєш волосся, пальцями розплутуючи кумедні кучері на тім’ячку. Береш горня й виходиш надвір — там повітря таке терпке, а тумани густі й кучеряві.

Кіт треться до ніг, а сусід — той, що рання пташка і навіть улітку спостерігає за світанковими трансляціями, — підморгує і бажає тобі доброго ранку.

Ти вдома. І це, напевне, найкраще місце на землі. А ще зараз осінь, і так добре, що її світанки настають трохи пізніше.

ПІВНІЧНЕ СИХІВСЬКЕ КАФЕ

Пам’ятаєш, ми сиділи з тобою за не вельми чистим столиком коло якогось там бару на Сихові, ти пив свій чай із лимоном, а я куталася в твою, завелику на мене, куртку і не пила свого чаю, бо там утопився бідолашний комар. Я дивилася на тебе й майже плакала: було вже близько півночі, мені до нестями хотілося спати, а дим твоєї цигарки прикро різав очі. Я слухала тебе, і ти плакав насправді. Боже, Боже, як мені хотілося триматися, не заплакати насправді теж, залишатися впевненою і показати, що я вірю в краще; що в тебе буде все добре, і мені нічого плакати, я маю сміятися, маю плеснути тебе по плечі, сказати щось переконливо оптимістичне. Я піднімала очі на зірки, яких не було видно, щоби сльози закотилися назад у горло, а з клубком, який збирається там, я вже якось упораюся. Мовчатиму, наприклад.

Поки ти запалюєш нову цигарку, я забираю твій чай. Там залишилося ще півкухлика. Я роблю ковток, бо знаю, що довго не зможу мовчати. Хочу, аби сльози з горла скотилися в живіт. А там я якось уже з ними розберуся.

Ти дивишся вбік і раптом запитуєш, чи я не замерзла. Кажу, що страх як замерзла, і прошу зв’язати мені теплі шкарпетки на ноги й шарфик у придачу. Сподіваюся, що ти засмієшся. Кутики твоїх губ піднімаються вгору, але лінії над носом не розгладжуються. Твої очі й на мить не стають світлішими. Тобі боляче, я знаю. Тобі нестерпно боляче. Я страшенно хочу тебе обійняти, але в нашій сім’ї ніхто не любить «телячих ніжностей». Хіба я одна, але навіть ти мене в цьому не розумієш.

— Магдо, давай я відвезу тебе до Дани. Досить із тебе пригод на один день.

Я знаю, що означає цей твій погляд. Двері в твою хлопчачу кімнату відчинилися надто широко, і я вгледіла те, що мені бачити було не слід. Тепер ти хочеш відправити мене на гойдалку чи ще кудись, лишень би я не ступила на крок ближче. Я хочу крикнути, Денисе, що, врешті-решт, твоя мала нерозумна сестра давно виросла, червоні шрами на руках і майже чорні синці на ногах давно перетворилися на дрібні білі рисочки, які помітимо хіба що ми з тобою, і то, якщо дуже захочемо, зате в моєму серці тепер уже немало зарубцьованих і незарубцьованих ран; в моїх очах не так багато шалу й небезпечних іскорок, але там досить суму й розуміння; я вже не та нестримна бешкетниця, яка пролізе в твою кімнату, коли ви з хлопцями ганятимете м’яча, й приклеїть у твоєму серйозному, хлопчачому альбомі з марками три наклейки з Барбі й один фантик із Love іs; я, Денисе, давно розумію, що таке «болить», і не маю жодного наміру вигріватися у затишній кухні Дани, за якою скучила, між іншим, до щему, коли ти куриш свої цигарки одна за одною і готовий просидіти під цим дурним баром цілу ніч.

— Замов мені ще чаю з лимоном, а цей басейн із трупом занеси назад.

Через лічені хвилини в нас відберуть кухлі, вимкнуть музику й зачинять двері, бо вже північ і годі сидіти за чаєм. Але ти не вмієш мені відмовляти, ти йдеш і просиш зробити мені чай і простежити, щоби жодний труп москітів-самовбивць не з’явився в горняті, доки мені його не принесуть.

Ти приходиш, сідаєш навпроти мене, і в колонках раптом обривається гидотний шансон, а перші прості акорди натякають на щось, добре нам знайоме. І звідки в цьому непримітному закапелку взявся Коен зі своїми Давидом і Самсоном? Диво, не інакше.

Під це щемливе, зламанодухе, тихе «Алілуя» плакали або раптом і надовго замовкали хлопці, під цю пісню плакала я, але лише тоді, коли ніхто не бачив. Під неї ми ніколи не сумували з дівчатами. Коли дівчата сумують усі вкупі, їм потрібні шум і гам, яскраві барви, смачна їжа, весела музика й високі підбори. Але тут знову був ти — чоловік, якого я до нестями люблю, якого своїми малими руками хочу затулити від усіх бід і