Читати книгу - "Пастка на дурнів"

Док Дайлік навідувався до медчастини тільки тоді, коли відчував себе страшенно хворим, — тобто щодня, і просив Гаса та Веса оглянути його. Гас із Весом оглядали його, але не виявляли жодної недуги. Термометр незмінно показував тридцять шість градусів, що, на їхній погляд, було цілком нормальною температурою, якщо, звичайно, шеф не заперечує. А Док Дайлік таки заперечував. Поступово він почав утрачати довіру до Гаса та Веса й дедалі частіше міркував: а чи не перевести їх назад до ремонтної майстерні і замінити людьми, спроможними знайти в його організмі хоч якийсь гандж чи нелад.

Бо самому Докові Дайліку було відомо безліч речей, недоладних у самій своїй основі. Опріч власного здоров’я, його турбував Тихий Океан та обов’язкові льотні години. Здоров’я — така штука, в якій не можна бути надто впевненим, а тим більше — надовго. Тихий океан — це водний простір, оточений з усіх боків слонячою та іншими смертельними хворобами, посеред яких він міг раптом опинитися, коли б, усупереч бажанню полковника Пескарта, списав на землю Йоссар’яна. А льотні години — це ті години, які він мусив щомісяця проводити в небі, щоб одержувати надбавку за льотні години. Док Дайлік страх як не любив літати. В літаку він почував себе, мов бранець. У літаку зовсім нема куди втекти — хіба тільки в іншу частину літака. Док Дайлік десь чув, що люди, які залюбки лізуть у кабіну літака, — то жертви несвідомого бажання повернутись до материної утроби. Чув він це від Йоссар’яна, який улаштував усе так, щоб Док Дайлік щомісяця діставав надбавку за льотні години, не лізучи назад до материної утроби. Щоразу перед тренувальним польотом чи подорожжю до Рима Йоссар’ян умовляв Макпростака внести прізвище Дока Дайліка до льотного списку.

— Ти ж розумієш, — підписався Док Дайлік, хитро, по-змовницьки підморгуючи. — Навіщо ризикувати, коли нема такої потреби?

— Певна річ, — погоджувався Йоссар’ян.

— Яка кому різниця — був я в літаку чи ні?

— Ніякісінької!

— Саме це я й хочу сказати, — мовив Док Дайлік. — Не підмажеш — не поїдеш. Рука руку миє. Тобі ясно, про що мені йдеться? Пошкреби мені спину, і я пошкребу тобі…

Йоссар’янові було цілком ясно, про що тут ідеться.

— Та ні, йдеться зовсім про інше, — мовив Док Дайлік, коли Йоссар’ян заходився шкребти йому спину. — Я маю на думці співробітництво. Послуга за послугу. Ти робиш послугу мені, а я тобі. Тепер тобі ясно?

— От і зроби мені послугу, — попрохав його Йоссар’ян.

— Не судилося, — відказав Док Дайлік.

Чимось приреченим і страхітливим віяло від Дока Дайліка, коли він сидів отак на осонні біля свого намету, пойнятий журбою, — а сидів він там чи не цілими днями — в літніх штанях кольору хакі і в сорочці-тенісці, яка від щоденного з метою дезинфекції прання вилиняла і стала вже сірою. Здавалося, що він колись закляк, замерз від жаху та так і не відігрівся. Сидів зіщулившись, ввібравши голову в худі кощаві плечі, і обережно розтирав засмаглими пальцями з лискучими, немов посрібленими, нігтями свої оголені до ліктів, складені руки, неначе йому весь час холодно. Насправді ж тепла йому було не позичати і чутливості — теж; принаймні до самого себе його співчуття воістину не мало меж.

— Чому саме я? — раз у раз бідкався він, і це було, нічого не скажеш, суттєве запитання.

Йоссар’ян знався на грунтовних запитаннях, бо сам колекціонував найгрунтовніші запитання, щоб зривати ними заняття, які донедавна двічі на тиждень у наметі розвідвідділу, в капітана Гадда, проводив Мудренджер разом з короткозорим капралом в окулярах, про якого всі знали, що він, певно, підривний елемент. Капітан Гадд анітрохи не сумнівався, що капрал — підривний елемент: недарма ж той носить окуляри і вживає такі слівця, як «панацея» чи «утопія», та ще й несхвально висловлюється про Адольфа Гітлера, який має такі великі заслуги в боротьбі з антиамериканською діяльністю в Німеччині.

Йоссар’ян відвідував заняття, сподіваючись хоч тут докопатися до істини і встановити, чому така сила-силенна людей витрачають стільки зусиль, щоб його вбити. Подібні проблеми мучили й інших слухачів, і коли якось Мудренджер із підривним капралом під кінець необачно поцікавилися, чи нема в кого тих чи інших запитань, то виявилося, що запитань хоч греблю гати — і цілком грунтовних. Звідусіль сипалося:

— А хто така Іспанія?

— Чому раптом Гітлер?

— А що таке правда?

— Де гуляла моя мати, коли батько лягав спати?

— А коли вони програвали нас в Мюнхені, якої масті був козир?

— А скільки звідси до бері-бері?

Або просто:

— Що робить, як стоїть?!

І тоді Йоссар’ян теж поставив питання, на яке ніхто не міг відповісти:

— А де тепер торішній Снігген?

Це запитання збило всіх з пантелику, бо Сніггена було вбито над Авіньйоном, коли Жлобс сказився посеред неба й перехопив у Хлюпа управління літаком.

— Що ви сказали? — запитав капрал, немовби не дочув.

— Я питаю, де тепер торішній Снігген?

— Боюся, що я не зовсім розумію ваше запитання.

— Oû sont les Neigedens d’antan?[4] — повторив Йоссар’ян, щоб капралові було зрозуміліше.

— Parlez en anglais, ради бога, — сказав капрал. — Je ne parle pas français.[5]

— Я теж, — одказав Йоссар’ян, ладний звернутись до капрала всіма мовами світу, аби лиш вичавити з нього правду, але тут знову втрутився Мудренджер — худий, блідий, змучений задишкою, з мокрими блискітками сліз, що вже навернулись на його золотушні очиці.

У штабі полку забили на сполох, бо важко сказати, до чого можуть доскіпатися люди, коли їм дозволити питати про все, що заманеться. Полковник Пескарт звелів підполковникові Порку негайно припинити це неподобство. Як доповів підполковник Порк полковникові Пескарту, це був геніальний наказ. Згідно наказу підполковника Порка, відтепер право ставити запитання надавалось лише тим людям, які доти не поставили жодного запитання. Невдовзі на заняття почали ходити лише ті, хто ніколи ні про що не запитував, і заняття взагалі припинилися, оскільки Мудренджер, капрал та підполковник Порк одностайно вирішили, що немає жодної можливості, та й потреби теж, просвіщати людей, яким і так завжди все ясно.

Полковник Пескарт і підполковник Порк мешкали й працювали в будинку штабу авіаполку — як і решта командного складу, за винятком капелана. Штаб полку містився у величезному, відкритому всім вітрам старовинному будинкові з вельми гримучою каналізаційною системою, спорудженому із розсипчастого червоного пісковика. За будинком було влаштовано полігон