Читати книгу - "Згори вниз. Книга страхів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
5
Три дні я мила і прибирала в бібліотеці. Витирала з книжок пилюку, розкладала їх тематично на полиці стелажів, деякі заклеювала, хоча більшість книжок були майже новими, постарілими лише від часу, а не від багаторазового прочитання.
Книжок зовсім мало. Багато радянських про благородних юних партизанів і хворобливо совісних піонерів і жовтенят, багато дитячих журналів. Але є також дуже старі книжки - ще з початку століття: різноманітні австро-угорські читанки-хрестоматії, які я сама гортала з превеликим інтересом.
В бібліотеці пахло сирістю і книжковим пилом. Спочатку мені паморочилось в голові від цього гострого і навіть зворушливого запаху. Потім звиклося.
У шухляді письмового столу залишилась тоненька купка карток читачів, ще з п'ятдесятих-шістдесятих років.
Я подумала, що ці читачі навряд чи захочуть знову ходити до бібліотеки, вони, напевно, давно повиростали з дитячого віку, стали старими, може, і повмирали або виїхали. Ці картки я заховала на самий низ шухляди.
Натомість познаходила чисті бланки карток, які мали чекати на своїх нових читачів.
Хоча сумнівно, аби вони були.
Колись жителів Дземброні було більше, я не сумнівалась.
Три дні, поки йшло прибирання, я ночувала в бібліотеці. Ввечері повертатись додому я вже не мала сили, тим паче, що йти треба дві години і постійно вгору.
На обід я ходила до Охримко і його дуже доброї жінки - вуйни Марії. Вона мала смішне дівоче прізвище Цінес. Її батьки - не то євреї, не то - німці.
Вуйна Марія готує незвичні, як для цієї місцевості, страви. Яєчні зупи, салати зі шпротами і гранатовими зернятками, вареники на пару, смажені овочі в клярі, замішаному на пиві. У вуйни Марії, єдиної тут, я бачила різні екзотичні приправи включно з фенхелем і майораном. Багато що вона сама вирощує у саморобній теплиці біля хати, наприклад васильок і цикорій.
Вуйна Марія дуже добра. В неї товсте сиве волосся, зібране на потилиці в гульку, і окуляри.
Охримко кличе її не інакше, як «Ціньцю, Цінчику».
- Вуйно Маріє, - сказала я після обіду, - ви так смачно готуєте!
- Не кажи мені вуйна Марія, кажи мені вуйна Ціня.
- Вуйна Ціня. Може, давайте, я запишу вас у бібліотеку? Будете першою і останньою.
- Нашо мені ще читати. Я без того всьо знаю, - і вона гарно і дуже по-доброму усміхнулась.
6
Проходила повз хату вуйни Миці, і мені страшенно закортіло туди заглянути. Подивитись, як там тепер, чи щось змінилось.
Хату залишили відчиненою. Я увійшла досередини, і стало дуже шкода, що мене ніхто не зустрічає.
Ліжка прибрані, на столі чисто, піч накрита великою пласкою дошкою.
Я подумала, що можна було би взяти собі одну каструлю, а потім, якщо хтось за неї згадає, - віддати. Але навряд чи хтось згадає.
На стіні, поруч з образами, висіли портрети вуйни Миці і Варки. Поруч висів ще один портрет, завішений рушником. Ще при житті вуйни Миці він був завішений. Я завжди думала, що то портрет Франя, але спитати у вуйни Миці соромилась.
Тепер я могла би зняти рушник і подивитись на нього.
Я підійшла ближче і вже простягнула руку до рушника, як почула позаду себе:
- Це ти?
Я перелякано озирнулась. Переді мною стояла Варка.
- Варка? Ти тут?
- А де мені ще бути?
- Охримко казав, що тебе забрали в якийсь інтернат…
- Я повернулась. Мені там було не по собі. Чого я маю жити не у своїй хаті?
- Але як ти тут сама собі даєш раду?
- Тобі ж якось це вдається.
- Так, але… я не сліпа.
- Невідомо, хто з нас менше бачить.
Я мовчала.
Варка анітрохи не змінилась. Навіть сорочка на ній була та сама - біла з чорним геометричним візерунком на полах і рукавах.
- Мені дуже шкода за вуйну Мицю, - сказала я.
- Всі люди рано чи пізно вмирають.
- Тобі, напевно, дуже важко без неї.
- Важко, але не дуже. Тільки тепер я стала зовсім вільною.
Ми сіли на ліжко, і воно рипнуло. Здійнялась пилюка.
- Може, живи в мене? - запропонувала я. - Ти не каліка і можеш жити сама, але разом нам було би веселіше.
- Не знаю, чи так буде добре.
- Буде добре!
- Ти приїхала в гори для того, щоб побути сама, а я тобі буду заважати.
- Я не приїхала сюди, щоб бути сама!
- А чого інакше сюди приїжджають?
- Та просто. Я не знаю, чого приїхала. Думала, тут буде ліпше, і так сталося.
- Як ти перезимувала? - перевела розмову Варка.
- Добре.
- Не тяжко було?
- Ні. Я майже всю зиму проспала. Дикі коти зимували зі мною, з ними було тепліше. А тепер вони десь позникали. Напевно, їх потягло назад до лісу.
- Ти зараз працюєш в бібліотеці, я чула?
- Вуйко Іван запропонував, і я погодилась.
Я встала і знову підійшла до завішеного рушником портрета.
- Варко, а це портрет Франя, правда?
- Правда.
- А чого він завішений?
- Мама не хотіла, щоб ти його бачила.
- А тепер? Можна мені тепер подивитись на нього?
- Краще не треба.
Варка замовкла і чекала, що буде далі.
- Варка, - сказала я. - Франеві фотографії у тебе, правда?
- Чого ти так думаєш?
- Я знаю, що це ти їх забрала, коли Франьо помер.
- Франьо не помер. Його вбила мама. Кинула в борщ щурячої отрути.
- Нащо вона це зробила?
Раптом хатні двері відчинились, і досередини заскочив захеканий Гайдук - старий дід, сусід вуйни Миці. Він тримав в руках націлену на мене рушницю.
- А, це ти тут! - сказав він мені. - А я думав, якісь злодії прийшли хату грабувати. Туристи, може, які.
- Це я.
- Що, прийшла сі подивити? - Гайдук опустив рушницю. - Тут всьо так сі лишило, як колись. Ніхто ніц не рунтав. Хто знає,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Згори вниз. Книга страхів», після закриття браузера.