Читати книгу - "11/22/63"

— Завжди одне й те саме.

— Так.

— Бо це завжди перший раз.

— Саме так. Це як та історія з хлібами й рибами у Біблії, якщо її добре обміркувати. Тиждень за тижнем я купую той самий телячий фарш. Я згодував його сотням людей, попри ті плітки про кітбургери, а він завжди самооновлюється.

— Ти купуєш те саме м’ясо знову й знов, — я намагався якось вмістити це собі в голові.

— Те саме м’ясо, в тому самому часі, у того самого м’ясника. Котрий завжди промовляє ті самі слова, хіба що я сам скажу щось інше. Зізнаюся, друже, час від часу мене спокушало підійти до нього й сказати: «Ну, як діла, містере Воррен, старий, лисий бахуре? Чи трахали ви якісь теплі курячі гузки останнім часом?» Він все’дно забув би про це. Але я того не робив. Бо він добра людина. Більшість тих, кого я там зустрічав, добрі люди. — Остання його фраза прозвучала ніби трохи замріяно.

— Я не розумію, як ти міг купувати м’ясо там… готувати й продавати його тут… потім купувати його ж знову.

— Приєднуйся до клубу, друже. Я тобі вже збіса вдячний тільки за те, що ти ще тут… а міг би тебе втратити. Власне, ти міг би й не відповісти на той мій дзвінок, коли я зателефонував до школи.

У душі я почасти жалів з цього приводу, але вголос нічого сказав. Певне, й не мусив. Він був хворий, але ж не сліпий.

— Приходь до мене додому ввечері. Я розкажу тобі, що маю на думці, а тоді вже ти сам вирішиш, що його найкраще далі робити. Але рішення мусиш прийняти швидко, бо час спливає. А от не скажи, є ж якась іронія в тому, куди саме виводять сходи з моєї комори?

Ще повільніше, ніж до того, я повторив:

— Кожний… раз… є… першим.

Він знову усміхнувся:

— Гадаю, це-то ти цілком зрозумів. Побачимося ввечері, гаразд? Вайнінг-стрит, дев’ятнадцятий номер. Видивляйся гнома з прапором.

8

Я вийшов з «Харчевні Ела» о пів на четверту. Шість годин, що минули відтоді до дев’ятої тридцяти, були не такими запаморочливими, як прогулянка до Лізбон-Фолза на п’ятдесят три роки назад, та все ж таки. Здавалося, час заразом і ледь тягнеться, і шалено мчить. Я поїхав додому, до будинку, який я придбав у Сабатусі[60] (коли наш матримоніальний союз розпався, ми з Кристі продали наш колишній дім у Фолзі і поділили гроші). Гадав, трішки здрімну, але, звісно, заснути не зміг. Витримавши двадцять хвилин лежання на спині (прямо, як голобля) з втупленими в стелю очима, я встав і пішов відлити. Дивлячись, як сеча бризкає в раковину унітаза, я подумав: «Це перетравлене кореневе пиво з 1958 року». Але одночасно була присутня думка, що все те було оманою, Ел якимсь чином мене загіпнотизував.

Отаке от подвоєння, розумієте?

Я спробував дочитати залишок ще не перевірених учнівських творів, проте не дуже здивувався, коли переконався, що не в змозі цього зробити. Орудувати грізною червоною авторучкою містера Еппінга? Вписувати критичні судження? Та це ж сміху варте. Я навіть слів докупи зібрати не міг. Тому я ввімкнув трубу (атавістичний сленговий термін з п’ятдесятих років; у телевізорах більше нема електронних трубок) і якийсь час перемикався з каналу на канал. На «Кіноканалі TMC» я натрапив на старий фільм під назвою «Дівчина автогонщика»[61]. І вловив себе на тому, що вдивляюся в старі автомобілі й психованих підлітків так напружено, що мені аж голова заболіла, тож я вимкнув телевізор. Швиденько підсмажив собі трохи поїсти, а тоді не зміг проковтнути ані шматочка, хоча й почувався зголоднілим. Так і сидів на місці, дивлячись на страву в тарілці, а думав про Ела Темплтона, котрий знову й знову продає той самий десяток, чи трохи більше, фунтів фаршу, і так з року в рік. Це дійсно було схоже на те біблійне чудо з хлібами і рибами, тож як було не народитися тим пліткам про кітбургери й песбургери, які поширюються завдяки його низьким цінам? Виходячи з того, скільки він сам платив за м’ясо, він мусив мати просто скажений прибуток з кожного проданого ним фетбургера.

Коли я усвідомив, що міряю кроками периметр своєї кухні — неспроможний ані заснути, ані читати, нездатний дивитися телевізор, а добру смаженину викинуто к свиням — я стрибнув у машину і поїхав назад до міста. Було за чверть до сьомої, і на Мейн-стрит залишилося повно вільних місць для парковки. Я проїхав повз фасад «Кеннебекської фруктової», випростано видивляючись з-за керма на цей облуплений релікт, який колись був квітучим містечковим бізнесом. На той час доби уже замкнена крамниця мала вигляд споруди, що приготувалася до знесення. Єдиними ознаками людської присутності були кілька рекламних плакатів «Моксі» за вкритим пилом склом вітрини (ПИЙТЕ «МОКСІ» ДЛЯ ЗДОРОВ’Я! — закликав найбільший з них), та й вони вже були такі старомодні, могли висіти там роками.

Тінь «Фруктової компанії» простягнулася поперек вулиці, торкаючись моєї машини. Праворуч мене, де колись працювала винна крамниця, тепер стояв акуратний цегляний будинок, в якому містилася філія «Кі-Банку»[62]. Кому потрібен «зелений фронт», коли можна заскочити до будь-якої бакалії в штаті та вийти звідти з пінтою «Джека Деніелза» або квартою кавового бренді[63]? І нести їх не в якомусь там паперовому коричневому пакеті; тепер ми, сучасні люди, користуємося пластиком, синку. Триває тисячу років. Ага, до речі, я ніколи не чув про бакалійну крамницю з назвою «Червоне & Біле». Якщо у когось у Фолзі виникає потреба купити харчів, той іде до IGA[64], це по 196 шосе за квартал звідси. Прямо через дорогу навпроти старої залізничної станції, у будівлі якої тепер працює комбінований заклад: майстерня з друку малюнків і написів на майках і тату-салон.

Та все ж таки, минуле мені відчувалося дуже близьким — можливо, то був просто золотавий відлиск загасаючого літнього світла, котре завжди вражало мене своєю трішечки нібито надприродністю. Це було так, наче 1958 рік все ще перебуває поряд, лише прихований за тоненькою поволокою нашарованих років. А якщо те, що трапилося зі мною сьогодні, трапилося не суто в моїй уяві, то так воно й є.

«Він