Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ніч лагідна 📚 - Українською

Читати книгу - "Ніч лагідна"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ніч лагідна" автора Френсіс Скотт Фіцджеральд. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15 16 ... 103
Перейти на сторінку:
це через них?

— Ні, і ніколи не дізнаються. Цей йолоп Кампіон не мав права і вам розповідати, але тут уже не зарадиш. А шоферові я сказав: якщо він хоч писне,тя видобуду свою музичну пилку... Це бій між чоловіками, — а в Томмі давно вже руки сверблять, йому б на справжню війну ...

— Коли б хоч Дайвери про це не дізналися, — сказала Розмері.

Ейб подивився на свій годинник.

— Піду гляну, що поробляє Маккіско. Хочете зі мною? Він такий нещасний! Певно, цілу ніч очей не склепив. Розмері уявила собі, як ця засмикана, незлагідна людина борсається без сну, чекаючи світанку. З хвилину в ній боролися жалість і відраза, та потім вона кивнула і, сповнена вранішньої енергії, подалася до готелю слідом за Ейбом.

Маккіско сидів на ліжку з келихом шампанського в руці, але від його хмільної войовничості не лишилося й сліду. Хирлявий, блідий, жалюгідний, він, видно, зовсім сквасився. Певно, цілу ніч пив і писав.

Розгублено подивившись на Ейба та Розмері, Маккіско запитав:

— Вже час?

— Ні, ще маете з півгодини.

Стіл був усіяний списаними аркушами — мабуть, сторінками одного довгого листа; на останніх сторінках рядки були розгонисті й нерозбірливі. Він зібрав їх, плутаючись у нумерації, присунув настільну лампу, світло якої вже тануло на тлі вікон, надряпав унизу свій підпис, запхав аркуші в конверт і простяг Ейбові:

— Це моїй дружині.

— Ідіть-но підставте голову під холодну воду, — порадив йому Ейб.

— Гадаєте, треба? — невпевнено спитав Маккіско. — Я не хотів би зовсім протверезитися.

— Та на вас дивитися моторошно.

Маккіско слухняно поплентався до ванної.

— Я полишаю все в страшному безладі! —гукнув він звідти. — Не знаю, як Вайолет повернеться в Америку. Я навіть не застрахований — збирався, та все якось рук не ставало.

— Не меліть дурниць, через годину ви будете спокійнісінько снідати тут, у готелі.

— Авжеж, авжеж.

Він повернувся з мокрим волоссям 1 здивовано подивився на Розмері, неначе вперше її побачив. Раптом на очах його заблищали сльози.

— А роман свій я вже не допишу. От що для мене найтяжче. Ви до мене погано ставитеся, — звернувся він до Розмері, — але цьому вже не зарадиш. Я передусім — письменник. — Він придушено схлипнув і безпорадно похитав головою. — Я часто помилявся в житті, надто часто. Але я був одним із найвидатніших — у певному розумінні...

Він не договорив і посмоктав погаслу сигарету.

— Я ставлюся до вас добре, — мовила Розмері, — але мені не подобається ця витівка з дуеллю.

— Так, треба було відлупцювати його як слід, але тепер уже пізно. Я дав спровокувати себе, а цього я не мав права робити. Клята вдача...

Він пильно глянув на Ейба, немов чекаючи, що той заперечить. Потім, криво осміхнувшись, знову підніс до губ холодний недокурок і хапливо посмоктав його.

— І надала ж мені нечиста сила бовкнути про дуель. А тут іще Вайолет устряла. Якби вона промовчала, я б усе владнав. Звісно, і зараз не пізно — можна б виїхати звідси чи обернути все на жарт... Можна б, тільки боюся, що Вайолет перестане поважати мене.

— Навпаки, — запевнила Розмері, — вона поважала б вас іще більше.

— Ви не знаєте Вайолет. Вона не дасть мені спокою, коли матиме привід. Ми одружені дванадцять років, мали дочку, вона померла у сім років, а потім — знаєте, як воно буває в таких випадках, загуляли — і я, і вона. Не те, щоб насправжки, та все-таки тріщина пробігла... А вчора вона мене там назвала боягузом.

Розмері ніяково промовчала.

— Ет, постараємося, щоб. усе обійшлося, — сказав Ейб і відкрив шкіряний футляр. — Це дуельні пістолети Барбана — я хочу, щоб ви з ними освоїлися. Він їх скрізь возить із собою. — Ейб узяв один із пістолетів і зважив на руці. Розмері злякано скрикнула, а Маккіско з явним страхом втупився в архаїчну зброю.

— Невже так неодмінно дірявити один одного сорок п’ятим калібром?

— Не знаю, — безжально відповів Ейб. — Видно, вся штука в тому, що довгий ствол забезпечує кращу влучність.

— А яка буде відстань? — спитав Маккіско.

— Я й це з’ясував. Якщо мається на меті вбити супротивника, призначають вісім кроків, якщо добряче провчити — двадцять, а коли треба тільки захистити честь — сорок. Ми з секундантом Томмі зійшлися на сорока.

— Добре.

— Чудовий двобій описаний у Пушкіна — пригадав Ейб. — Обидва дуелянти стали на краю прірви, отож навіть легке поранення означало смерть (Помилка автора: така дуель описана в «Герої нашого часу» М. Лєрмонтова).

У Маккіско ці літературні ремінісценції, видно, не викликали захоплення, він тільки покліпав очима й запитав:

— Що?

— Може, ви б скупалися в морі — це б вас підбадьорило.

— Ні, ні, мені не до купання. — Він зітхнув, потім додав: — Не збагну, навіщо я це роблю?

Вперше в житті Маккіско мав зробити щось справжнє. А що він належав до людей, для яких світу почуттів не існує, то, зіткнувшись тепер з ними, вкрай розгубився.

— Власне, ми вже можемо йти, — сказав Ейб, побачивши, що Маккіско зовсім занепадає духом.

— Гаразд. — Він відпив із фляжки добрячий ковток бренді, сунув її до кишені й майже люто запитав: — А як я вб’ю його, мене судитимуть?

— Я перекину вас через італійський кордон.

Маккіско озирнувся на Розмері, потім, ніби вибачаючись, промовив до Ейба:

— Перше ніж іти, я хотів би сказати вам дещо вічна-віч.

— Сподіваюся, що обійдеться без крові, — зітхнула Розмері. — Ця історія безглузда від початку й до кінця, і треба зробити все, щоб до стрілянини не дійшло.

 XI

Внизу, в безлюдному вестибюлі, Розмері зустріла Кампіона.

— Я бачив, як ви пішли нагору, — заговорив він збуджено. — То як він себе почуває? Коли відбудеться дуель?

— Не знаю. — їй не сподобався його тон — неначе йшлося про циркову виставу з Маккіско в амплуа трагічного клоуна.

— Їдьмо зі мною. Я замовив машину в готелі, — сказав він так, як кажуть: «Маю зайвий квиток».

— Я не поїду. Не хочу.

— Чому? Я б нізащо не пропустив такої події, хоч певен, що це мені коштуватиме кількох років життя. Ми можемо, зрештою, все побачити й

1 ... 14 15 16 ... 103
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніч лагідна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ніч лагідна"