Читати книгу - "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2"

— Послухайте, а ви… а вам з Юкі нічого?.. — спитала Аме.

Я зовсім не розумів її запитання.

— Що означає — «нічого»?

— Я, звісно, маю на увазі музику. Оту рок-музику. Вона вас не дратує?

— Та ні, не дратує, — відповів я.

— А в мене голова просто розколюється, коли її доводиться чути! І півхвилини не можу втримати. Ну ніяк. Бути з Юкі приємно, а от її музика нестерпна, — сказала вона і вказівним пальцем натиснула на скроню. — Я можу слухати музику дуже вибірково. Скажімо, барокову або деякі види джазової. І ще народну. Загалом музику, яка заспокоює душу. Така мені до вподоби. І ще я люблю поезію. Гармонію і спокій…

Вона вийняла сигарету, прикурила й, затягнувшись, поклала у попільничку. «Мабуть, і цього разу забуде про неї», — подумав я. Так воно насправді й сталося. От добре, що вона досі ще не викликала пожежі! Здається, тепер нарешті я почав розуміти слова Хіраку Макімури про те, що життя з нею виснажило його сили і талант. Вона не з тих, хто обдаровує чимось інших. Зовсім навпаки. Щоб облаштувати своє життя, вона бере потроху від свого оточення. Навколишні люди не можуть із нею не поділитися своїм. Бо вона володіє талантом — потужною силою притягання чужого. І таку поведінку вважає своїм природним правом. Гармонія і спокій… І щоб вона цього досягла, всі люди готові віддати їй усе — навіть свої руки й ноги.

«Та я тут при чому?» — хотілося закричати мені. Я тут опинився тому, що в мене зараз відпустка. От і все. Відпустка скінчиться — і я знову повернуся розгрібати кучугури. А ця химерна ситуація сама собою скоро розрядиться. Найголовніше — у мене нема чого піднести її блискучому таланту. Та навіть якби я щось і мав, воно знадобилося б мені самому. А сюди, в цю дивну компанію, мене на короткий час закинула примхлива доля… Якби тільки я мав змогу, так і заявив би на все горло. Але ж ніхто мене не почує. У цій розширеній сім’ї я — людина нижчого ґатунку, позбавлена права голосу.

Хмара в незмінному вигляді піднялася трохи вище над обрієм. Здавалося, що до неї можна дістати вудилищем, якщо поплисти туди на човні. Велетенський череп велетенського пітекантропа, що випав із якогось зрізу історії у небо над Гонолулу. «Може, ми — побратими», — подумки сказав я йому.

Упоравшись із сандвічами, Аме знову підійшла до Юкі, запустила пальці в її волосся і трохи їх потріпала. А та з байдужим виразом обличчя втупилася в чашку кави.

— Яке розкішне волосся! — сказала Аме. — І я мріяла мати таке. Пряме, блискуче… До мого рукою не можна торкнутися — відразу куйовдиться. Правда, принцесо? — І вона знову тицьнулася носом у доччину скроню.

Дік Норт прибрав із стола порожні пивні банки й тацю. І поставив платівку — щось з камерної музики Моцарта.

— Може, ще пива? — спитав він мене. Я відповів, що не треба.

— Ну, а тепер я хотіла б обговорити сімейні справи наодинці з Юкі, — сказала Аме холодним тоном. — Як мати з дочкою. А тому, Діку, може б ти показав йому наш пляж? Години вистачить…

— Із радістю. Звичайно, — сказав поет, устаючи з дивана. Підвівся і я. Поет легко поцілував Аме в щоку, нап’яв білий парусиновий капелюх і зелені окуляри від сонця. — Ми годинку прогуляємось. А ви спокійно поговоріть між собою. — І він узяв мене за лікоть. — Ну що, підемо? Тут такий чудовий пляж.

Юкі ледь-ледь здвигнула плечима й подивилася на мене із застиглим виразом обличчя. Аме витягла з пачки «Сейлем» третю сигарету. Залишивши їх обох наодинці, ми з одноруким поетом вийшли в задушливий, залитий сонцем полудень.

* * *

Я сів за кермо «Лансера» і поїхав до узбережжя. Поет сказав, що з протезом йому легко вести автомашину, але без потреби він намагається ним не користуватися.

— Не почуваєшся природно, — пояснив він. — Як начепиш його — не можеш заспокоїтися. Нічого й казати, зручно, але залишається відчуття дисгармонії. Наче сам не сам. Тому, коли є змога, привчаю себе обходитися в житті однією рукою. Все робити самостійно, навіть якщо цього не досить.

— А як ви ріжете хліб? — зважився я спитати.

— Хліб? — перепитав він і на хвилю задумався, ніби не зовсім збагнув, про що його питають. І, коли нарешті до нього дійшла суть запитання, провадив далі: — A-а, що я роблю, коли його ріжу? Авжеж, слушне запитання. Звичайним людям, мабуть, справді незрозуміло. Та це дуже просто. Ріжу однією рукою. Якщо тримати ніж так, як усі, то нічого не вріжеш. А весь секрет у тому, як тримати ножа. Хліб притискаю пальцями і воджу по ньому лезом туди-сюди. Ось так і ріжу!

Він показав мені жестами, як це робиться, але до кінця не переконав мене, що таке насправді можливе. Тим паче що нарізав він хліб вправніше, ніж звичайні люди двома руками.

— Виходить зовсім добре, — дивлячись на мене, він усміхнувся. — З більшістю справ я даю собі раду однією рукою. Плескати в долоні, звичайно, не вдається, а от віджиматися від підлоги й на турніку підтягатися можна. Все залежить од тренування. А ви що думали? Як, по-вашому, я мав різати?

— Думав — може, ногою користуєтеся…

Він голосно, від усієї душі розсміявся.

— Цікаво! — сказав він. — Ваші слова так і просяться у вірш. Про однорукого поета, який ногою готує сандвічі… Цікавий вірш вийшов би.

Із цим я не сперечався, але й не погоджувався.

Проїхавши досить далеко по шосе вздовж узбережжя, ми зупинилися, купили шість банок пива (за все розплатився сам поет), знайшли дещо віддалене безлюдне місце на пляжі й узялися до пива. Та хоч скільки пили, нітрохи не п’яніли — видно, давалася взнаки спека. Пляж здавався не дуже гавайським. Густо порослий низькими кострубатими деревцями, він не стелився рівно, а був усіяний камінням. Та добре, що хоч принаймні заїжджі туристи тут не траплялися. Поблизу стояло кілька пікапів — сім’ї разом із дітворою приїхали відпочити й скупатись. У відкритому морі з десяток місцевих любителів серверу каталися на хвилях. Черепоподібна хмара, як і раніше, висіла над обрієм, а зграя чайок кружляла в небі, мов клапті піни у пральній машині. Неуважно споглядаючи такий краєвид, ми пили пиво й перекидалися фразами. Дік Норт розповідав мені, як глибоко поважає Аме. «Вона