Читати книгу - "Весняні ігри в осінніх садах"

— То шо? Шось п’єм?

— По-моєму, з тебе досить, — сказала Уляна в стіл.

— А по-моєму, ні, — заперечив він і потягнувся по пляшку.

— Може, ти не будеш хаміти? — перепинила його руку Уляна. — Це не твоя пляшка. Хоч би дозволу спитав.

—А давайте всі разом і вип’ємо, — сказав я добродушно і розлив вино у келихи.

— Бодик пити не буде, — проказала твердо дівчина.

— А чо’ це не буду? — обурився він.

— Бо я так сказала.

—А чо’ це ти мною командуєш?

Язик у нього заплітався, а весь він набурмосився і налився бурячковими соками.

— Спробуй випий, — сказала вона.

— І спробую.

Я не втручався. Все й без моєї участі йшло до природної розв’язки. Він випив і з переможним виглядом поставив порожній келих на стіл.

— Ти випив, — констатувала зимним тоном Уляна, глянувши на його келих.

— Випив. І ще вип’ю.

— Ні. Ти зараз підеш звідси.

— Я? Піду? Я? А ви тут залишитесь, так? А-а, поняв, він до тебе вже клини підбив?

— Боже, якби ти знав, який ти зараз гидкий! — процідила крізь зуби.

— Я гидкий? А він який? — тицьнув на мене пальцем.

Я мовчав і цмулив своє шампанське. Усе йшло як треба. Моїх дрівець для підсичення багаття не бракувало.

— Так, — сказала вона, — встав і пішов. Вже.

— Нічо’ собі! Ти шо — оборзіла? Ти хочеш з ним лишитися?

— Не твоє діло.

— Ах, не моє? Ну, блін... — Тут він засопів, пронизавши мене лютим поглядом, і підвівся з крісла, а я подумав, що ось і настала та незабутня хвилина, коли я можу дістати від нього в ніс.

Фактично така можливість мене не лякала. В моїй практиці вже був один випадок, коли я дістав по писку від конкурента, після чого панна, яка була кісткою незгоди, остаточно вибрала мене. Головне зціпити зуби, щоб не повилітали, а так загалом зовсім не страшно, адже він тут і не розмахнеться як слід. І ні кроку назад. Не намагатися уникнути удару, не ховатися, не затулятися руками. Треба прийняти цей удар як належне, один-єдиний удар, іншого не буде, а коли кров виступить у кутику вуст, не облизуватися, а чекати, коли панна кинеться з хустинкою. Але нізащо не виявити, що ти чекав

цього удару, він мусить бути несподіваним, а тому я з усмішкою відвернув свій погляд від Бодя і подивився кудись убік. Такий несподіваний удар — це як постріл у спину. І нема такої панни, яка б його не осудила.

І тут я побачив Олька. Він ішов до нас, на ходу оцінюючи ситуацію. Судячи з виразу його обличчя, він оцінив її безпомильно, а за мить його рука впала Бодьові на рамено, а крізь зціплені зуби прозвучало:

— Щезни! В цю хвилину.

— Що? — набичився Бодьо і зробив крок до Олька.

— О-о-ой! — простогнала Уляна.

— Я сказав: щезни! Вже! — І важка долоня Олька, вхопивши хлопця за шию, стиснула, мов обценьками, з такою силою, аж у того проступили на очах сльози, друга рука заламала руку Бодя за спину і попхала до виходу.

Уляна схвильовано проводжала їх очима і, либонь, вагалася, чи не встати й не вибігти за ними услід. Усі присутні теж спостерігали за цією сценою, а коли Олько із Бодьом зникли, їхні очі прикипіли до нас.

— Не бійся, — сказав я Уляні, — нічого йому не буде. На свіжому повітрі протверезіє.

— Він ніколи такий не був. Який жах!

Повернувся Олюсь, сів біля нас, і ми нарешті привіталися.

— Це Олюсь, — сказав я. — Мій кумпель. А це Уляна.

Олюсь розплився в усмішці:

— Уляно, ви маєте колєжанку таку саму, як ви?

— І не одну.

— Познайомите?

— Звичайно. Правда, вони всі зайняті.

— Це не проблема. Я поза конкуренцією.

—Ха-ха! А ви не страждаєте на комплекс неповноцінності.

— Ні, але змушую страждати інших. Що п’ємо? Шампанське? Ні, це не для мене.

Він підкликав офіціанта і замовив коньяк.

— Ми з Уляною щойно зазнайомилися, — сказав я.

— Я так і зрозумів. А що то був за кєнт?

— Це мій однокурсник, — пояснила Уляна. — Він взагалі гарний хлопець, але сьогодні набрався...

— Ну, ясно, чого б на шару та й не набратися. Таке зі всіма буває. Дивуюся, що ви в ньому знайшли. По-моєму, у нього лише одна звивина і та на задниці. Улянко, а давайте ви візьмете завтра свою колєжанку і ми влаштуємо пікнік на природі.

— Гм... Пропозиція цікава.

— Тоді домовилися, — констатував Олько. — Завтра якраз субота. Зустрічаємося о дванадцятій. Заїдемо на базар, закупимося і — вперед.

Уляна вийшла до вбиральні, і я спитав Олька:

— Чому ти не в Москві?

— Відпала потреба. Власник погодився заплатити дві штуки, і ми йому повернули пропажу. Я заробив чистими пів-штуки. Нормально?

— Напевно. А якби він підстрахувався есбеушниками?

— З нами був мєнт. Хоча якби я відігнав того «фольксвагена» до Москви, то я один заробив би дві штуки.

—