Читати книгу - "Хроніка вбивства, про яке всі знали заздалегідь"

Сантьяго Насар володів майже чародійним хистом до перевтілювань та перевдягань, і його улюбленою розвагою було змінювати до невпізнання зовнішність мулаток. Він брав одежу в одних, перевдягав у неї інших і доводив їх усіх до того, що вони починали почувати себе не тими, ким були насправді. Якось одна з них побачила себе відтвореною в іншій з такою достеменністю, що розридалася від нервового струсу. «У мене виникло відчуття, ніби я вийшла з дзеркала», — сказала вона. Але тієї ночі Марія Алехандріна Сервантес не дозволила Сантьяго Насарові востаннє розважитися своєю улюбленою забавою — і то з такої легковажної причини, що гіркота цього спогаду перемінила все її життя.

Отож ми забрали з собою музикантів і пішли поспівати на вулицях серенади, продовжуючи гулянку на свій манер, тим часом як близнюки Вікаріо вже чатували на Сантьяго Насара з ножами напоготові. Саме йому спало на думку, десь годині о четвертій, піднятися на пагорб удівця де Ксіуса, щоб заспівати серенаду молодим.

Ми не тільки заспівали їм під вікнами, а й стали кидати в садок петарди та хлопавки, проте не помітили в усьому маєтку жодної ознаки життя. Нам і на думку не могло спасти, що молодої в домі уже немає, до того ж новий автомобіль стояв біля дверей, усе ще з відкинутим верхом, прикрашений атласними стрічками та наліпленими під час весілля парафіновими квітами помаранчі. Мій брат Луїс Енріке, який чудово грав на гітарі, зімпровізував на честь молодят пісеньку, сповнену матримоніальних натяків. Дощу тоді, я добре пам'ятаю, не було. Місяць висів у самому зеніті, повітря було чисте й прозоре, і, стоячи над урвищем, ми бачили, як унизу на кладовищі текли світляні струмочки миготючих вогників. З другого боку простягалися плантації бананів, затоплені голубим місячним сяйвом, за ними — сумне заболочене узбережжя і на самому обрії — фосфоресцентна смуга Карібського моря. Сантьяго Насар показав на вогник, який блимав далеко в океані, і сказав, що то нерозкаяна душа з работорговельного корабля, який ішов із Сенегалу й затонув з усім своїм вантажем чорних невільників на вході до картахенської бухти. Годі уявити, щоб він мав якусь гризоту на совісті — правда, він не знав тоді, що вже дві години, як ефемерне подружнє життя Анхели Вікаріо закінчилося. Байярдо Сан Роман повів її до батьківського дому пішки, щоб гуркіт автомобіля не розголосив його ганьбу передчасно, і тепер був знову сам-один у домі з погашеними вогнями — колишній щасливій оселі вдівця де Ксіуса.

Коли ми спустилися з пагорба, мій брат запропонував податися на ринок — поснідати смаженою рибою в одній із таверн. Але Сантьяго Насар не погодився, бо хотів поспати годину, перед тим як іти зустрічати єпископа. Удвох із Крісто Бедойєю вони рушили берегом річки, обминаючи бідняцькі хатини біля старої пристані, в яких уже почали засвічуватися вогні, і, перше ніж завернути за ріг, Сантьяго Насар обернувся і помахав нам рукою. Таким побачили ми його востаннє.

Крісто Бедойя попрощався з ним біля дверей чорного ходу його будинку — вони домовилися зустрітися згодом на пристані. Собаки загавкали, коли почули, що він зайшов, але Сантьяго Насар заспокоїв їх, подзеленькавши в сутіні ключами. Вікторія Гусман саме стежила за кавником, поставленим на вогонь, коли він пройшов через кухню, прямуючи до своєї кімнати, — Хазяїне, — озвалася вона, — кава зараз буде готова.

Сантьяго Насар відповів, що вип'є кави згодом і попросив, щоб о пів на шосту Дівіна Флор розбудила його і принесла зміну чистого одягу, такого самого, як тепер на ньому. Тількино він піднявся до себе спати, як прийшла жебрачка і переказала Вікторії Гусман застереження від Клотільди Арменти. О пів на шосту куховарка виконала наказ розбудити хазяїна, але не стала посилати Дівіну Флор, а, взявши полотняний костюм, зайшла до спальні сама, бо намагалась робити усе можливе, щоб оберегти доньку від хижих пазурів молодого пана.

Марія Алехандріна Сервантес залишила свої двері незамкненими. Попрощавшись із братом, я перейшов коридор, де між тюльпанами спали коти мулаток і, не стукаючи, штовхнув двері до спальні. Світло було погашене, але тільки-но я зайшов, як відчув запах теплого жіночого тіла і побачив, як палають очі тигриці, що зачаїлася в густій темряві. Після того я вже нічого не пам'ятав, доки не забамкали на сполох дзвони.

Йдучи додому, мій брат заглянув до крамниці Кло-тільди Арменти купити собі сигарет. Він випив стільки, що спогад його про ту зустріч був дуже невиразний, але він назавжди запам'ятав, якого смертельного питва налив йому Педро Вікаріо. «То був чистий вогонь», — розповів мені брат. Пабло Вікаріо, який уже почав засинати, раптово прокинувся, коли почув, як увійшов Луїс Енріке.

— Ми вб'ємо Сантьяго Насара, — сказав він, показуючи йому ніж.

Мій брат не розчув цих слів. «А якби й розчув, то однаково не повірив би, — казав він мені не раз. — Якому дурневі могло спасти на думку, що близнюки здатні вбити людину та ще й різницьким ножем!» Потім Педро й Пабло спитали в нього, де зараз Сантьяго Насар, бо ж бачили їх не так давно разом, і Луїс Енріке не міг до пуття пригадати, що він тоді їм відповів. Але Клотільда Армента й брати Вікаріо були такі вражені, почувши його відповідь, що її занесено до протоколу — окремо зі слів близнюків і зі слів господині крамнички. Як посвідчили брати Вікаріо, Луїс Енріке нібито сказав: «Сантьяго Насар уже мертвий». Потім він благословив їх жестом єпископа, спіткнувся на східцях біля порогу і, заточуючись, вийшов. Посеред майдану він зустрів отця Амадора. Той прямував на пристань у своїх парадних ризах, супроводжуваний паламарем, який калатав у дзвіночок, і ще кількома помічниками, — вони збиралися взяти участь у службі божій, що її мав відправити просто неба єпископ. Коли ця процесія проминула крамницю Клотільди Арменти, брати Вікаріо перехрестилися.

Як розповіла мені Клотільда Армента, хлопці втратили останню надію, коли побачили, що священик і гадки не має звертати до крамниці. «Я подумала, йому не переказали мого застереження», — розповіла мені вона.