Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1917"

Тим більший подив викликає сентенція, до якої вдався В. Капелюшний, намагаючись підвести підсумок у розробці "дискусійного" питання: "Отже, постання на початку березня 1917 р. одночасно двох Центральних Рад являє собою безперечний історіографічний факт — як зафіксоване в літературі повідомлення про цю подію. Щодо історичності згаданих подій, чи є вони історичним фактом, то дискусії про це можуть продовжуватись безкінечно, якщо, звичайно, не буде знайдено джерело, підтверджуюче поки що "глухе" "сенсаційне повідомлення" Р. Млиновецького та пізніших авторів. Це можуть бути як архівні матеріали, так і повідомлення в тогочасній пресі та спогади сучасників"[76].

Саме-собою відразу постає питання, а що буде, якщо "джерело" так ніколи і не буде знайдено (а це найвірогідніша перспектива — за майже 90 років нічого подібного, за всіх затрачених зусиль, чомусь не виявлено)? Тоді відпадуть будь-які підстави (для тих, хто застосовує наукові критерії — їх і нині зовсім немає) говорити про "дві Центральні Ради" як "історичний факт", "історичність згаданих подій", тобто — продовжувати дискусії. Отже, Якщо вважати історіографію галуззю історичної науки (а не міфотворчості, якій би меті те не слугувало), висновок В. Капелюшного про "безперечний історіографічний факт" виглядає, як мінімум, передчасним перебільшенням.

Що ж до початків функціонування Центральної Ради відповідно до незаперечних, документально" підтверджених фактів, то тут, вочевидь, слід погодитись зі спостереженням П. Христюка, згідно якого "закладено було Ц.Раду по зразку загально-російських "комітетів об'єднаних громадських організацій" з тою тільки ріжницею, що рада мала бути не мінським, чи губерніяльним центром, а всеукраїнським. Через це до складу ради спочатку ввійшли делегати мінських київських українських культурно-просвітних, громадських і політичних установ, а також і тих всеукраїнських установ, які мали свої центральні осередки в Київі (представники політичних партій, кооперації, духовенства, вчителів, студентів, вояків). Якогось певного, заздалегідь виробленого плану діяльности Центральна Рада на початку свого істнування не мала. Так само не був усталений і склад. І це вийшло потім як раз на добре. Склад Ради, її завдання і методи роботи еволюціонували без великих внутрішніх перешкод разом з розвитком української революції"[77].

Ініціатори утворення координаційного центру визвольного руху — тупівці — не домоглися провідного становища в Центральній Раді. У березні тут активно працювали С.Єфремов, Ф.Матушевський, О.Волошин, а лише номінальне відношення мали Д.Дорошенко та В.Науменко. Дедалі активніші позиції займали соціал-демократи — Д.Антонович, М.Вороний, М.Єреміїв, І.Стешенко, В.Садовський.

Уже перші повідомлення про створення Української Центральної Ради, про початок її діяльності, зокрема відозва від 9 березня 1917 р.[78] з ентузіазмом і надією були зустрінуті в широких колах українства, що швидко об'єднувалося в різного роду культурно-просвітні, кооперативні, громадські, військові, професійні, політичні організації. Почали налагоджуватися контакти і взаємодія між Центральною Радою і українськими організаціями на місцях. Хоча деякі автори певною мірою перебільшують тогочасний авторитет Ради, її реальний вплив на консолідацію українства (В. Винниченко: "вияв волі й єдності всієї нації — Українська Центральна Рада")[79], вони, однак, мають рацію в головному: Центральна Рада досить швидко перетворилася на керівний національний центр.

По-різному оцінюються й платформи Центральної Ради початкового етапу революції.

М.Грушевський прагматично вважає що створена вона була "задля осягнення широкої національно-територіальної автономії в Російській федеративній республіці"[80].

Схильний до романтизування В.Винниченко характеризує тогочасні функції Центральної Ради відповідно до її ролі і прагнень урочисто-розпливчасто: "Це був центр, до якого радіусами стікались усі хилитання пробудженої, національної енергії, з усіх куточків, з усіх великих і малих пунктів животворіння національного організму простягались до центру нерви нації. Сюди збігались усі жалі, всі кривди, всі надії, сподівання, плани, розрахунки, міркування. Тут вони перепалювались, перетирались, проходили через усі знаряддя політичної майстерні й виходили до нас у точних, викреслених, то гарячих, запальних, то урочисто-суворих, немов холодних лозунгах, які по нервах, через її вузли-організації неслись у тіло нації й у той чи інший спосіб посували її вперед.

В першій стадії свого істнування Центральна Рада свідомо й розраховано брала на себе вираз тільки національного обличчя українського народу"[81].

П.Христюк же стоїть на тому, що "самий рух в масі набрав національно-культурницького характеру, з маловиразною автономістично-політичною закраскою". Лише з часом, перед необхідністю розв'язання дедалі нових завдань український рух почав набувати національно-політичного характеру[82].

Інша оцінка початкового етапу Української революції, впливу на неї Центральної Ради міститься у двотомнику Д.Дорошенка. Він вважає, що "відразу київські українці розпочали і політичну і культурно-просвітну працю в національнім дусі, стараючись надолужити те, чого досі не вільно було робити під царським режимом"[83]. До такого висновку автор приходить на основі детального аналізу активізації українського життя, залучення його лідерів не лише до культурно-просвітницької, але й до політичної діяльності.

Зокрема було утворено Виконавчий комітет громадських організацій. З 12 його членів 5 були українцями: Ф.Штейнгель (голова комітету), А.Ніковський (секретар комітету), С.Єфремов, М. Паламарчук, М.Порш. "Цей комітет, — зазначав Д. Дорошенко, — в перші три місяці по революції був властиво найвищою владою в Київі, аж поки його місце не зайняла Центральна Рада"[84].

Виконавчий Губернський Комітет Ради представників організацій по Київщині, обраної надзвичайними губернськими земськими зборами в першій половині березня, "майже цілком опинися в руках українців". До комітету війшли М.Грушевський, Д.Дорошенко, В.Корольов, М.Стасюк, Хр. Барановський, А.Сербиненко, О.Степаненко, Д.Антонович, П.Понятенко, М.Синицький, В.Шульгин, С.Фракфурт, С.Коган, А.Красовський, П.Линниченко. Головою комітету було обрано М. Су ковкі на, який раніше байдуже ставився до українських домагань, проте, зважаючи на склад комітету і кон'юнктуру "почав дружно працювати з українцями і відразу став на територіально-автономному грунті". Заступником М.Суковкіна (помічником губерніального комісара) земські губерніальні збори обрали Д.Дорошенка. "Управа губернією, — констатує останній, — опинилася в українських руках і це було дуже зручно українцями використано"[85].

Губернська земська управа теж була поповнена представниками українських організацій (Т.Сніжний, П.Пожарський, А.Сербиненко, В.Прокопович).

Аналізуючи тогочасну діяльність Товариства українських поступовців, соціалістичних елементів українства, українського клубу "Родина", київської "Просвіти", організацію і перші кроки Центральної Ради, утворення Установчої Військової Ради, Центрального Українського кооперативного комітету, видання "Нової Ради", зміст політичних декларацій ТУПа і Центральної Ради, можна стверджувати, що уже з початку березня Українська революція не обмежувалась постановкою лише культурно-просвітніх завдань[86]. Останні, справді, займали надзвичайно велике місце у діяльності організованого українства: з них, з відновлення української мови починалось українське відродження. Однак, революція відкрила можливості для постановки в порядок денний більш широких завдань. І провідники не забарилися — відразу висунули лозунг підтримки демократичного ладу, підготовки до Всеросійських Установчих зборів, на яких мали домогтися автономії України у федеративній Росії.

Першими найпомітнішими віхами історії Української