Читати книгу - "Херем"

– Ти дозволиш мені зайти? – спитав Асата.

– Що даси мені, якщо ввійдеш?

Асата пирхнув. От уже кдеша… Навіть по звільненні від зловмисника не забувала дбати про свій обряд. Та чи має він що запропонувати?

– Все, що попросиш, сестро.

Обряд дозволяв таке рішення, даючи право жриці самій вибирати – тепер чи потім – плату на свій смак. Така обіцянка, проте, була до снаги хіба царю. Агарі усміхнулася – її новий знайомець дріб'язком не розкидався.

– Тоді прошу до мого дому, Асата-Набі.

Вона прочинила двері своєї домівки при храмі Авіви і провела гостя темними кімнатами, де лише на доторк впізнавався холодний мармур підлоги і тепле плетиво килимів.

– Запалити для пані свічки? – виникла з присмерку заспана служниця.

– Не треба.

Авжеж, усміхнувся до себе Асата, гріх – лише те, що діється при світлі. Варто лише згасити свічки, і сувора доброчесність недопильнує найцікавішого, а невидющий закон не скарає.

Агарі сіла коло вікна межи напнутими місячним сяйвом завісами. Обрис її обличчя сяяв, наче крайка леза.

– Беларі ен-Авед намагається підштовхнути царя до війни із Зам-Арі, – мовив Асата, – ти намагаєшся йому завадити. Царський дорадник і кдеша. Як так сталося, що ви – рідня?

Жриця скривджено гмукнула.

– Наша мати була рабинею в царському домі. Ми мали різних батьків, певна річ, однак ганьба єднає міцніш за кров… Він так їй цього й не пробачив. Він і сам собі не пробачив, здається. Він міг би бути царем, якби не вона.

– Авжеж, якби не вона, він би тим не журився, – глузливо докинув Асата.

– Ти знаєш, часом я мрію про це. О-о! Єдина розрада тої війни в тому, що іноземний стрілець, можливо, поцілить йому, осоружному, в око…

– Він кривдить тебе?

– Він… має владу робити зі мною все… все, що захоче. І його забаганки, повір мені, здатні викликати не лише страх, але й нудоту…

Агарі запнулася і, прикусивши вуста, задивилась у вікно. Біле покривало пелюсткою велетенської квітки ковзнуло додолу. Тамуючи тупій стугін крові, він підняв легке, наче павутиння, полотно. Вона спинила його поглядом – палким і затятим.

– Що я можу зробити для. тебе, Агарі?

Вона сумно всміхнулась.

– Хіба… хіба зробиш мене царицею.

Агарі гірко пожартувала, авжеж. Навряд чи вона вважала, що це можливо.

* * *

Добре, що тепер ніч, милосердно сліпа у своїм найтемнішім покрові. Бо інакше, підозрюю, сяяло б нині чиєсь обличчя полохливим червнем…

– А вона правда гарна була, Маззакіне?

Сенсеной обурено смикає молодшого товариша за рукав хітона. Сенгелаф ніяково щулиться, вгрузаючи у темінь. Ану стривай, мій хороший…

– Вона була прекрасна, пане мій, – кажу, – адже жриці Авіви в час провадження обряду втілюють богиню, яка розкриває обійми світові, занурюючи його у свою гостинну, жагучу…

– Та доста! – вибухає Сеной.

– Дійсно, до чого це, Маззакіне? – лютиться Сенсеной.

Ха. Отака вона доброчесність, коли її колупнути! Трійця намагається не дивитись один на одного.

– Отож… е-ее… обряд… мав місце? – нарешті дає собі раду Сенсеной.

– А ви гадаєте, я стояв при тому з каганцем?

Знову мить мовчазного ніяковіння.

– Це важливо. Адже обряд має силу угоди, – Сенсеной говорить так, мовби ковтнув мокрицю і зараз плюне. – Якщо обряд відбувся, визначена плата повинна бути внесена. Навіть закони Вакіля на її боці.

– Що ж вона попросила? – гидливо питає Сеной.

– Зробити її царицею? – шепоче Сенгелаф.

– Гмм, – невже ж це Сенсеноєві забракло слів?

А і правда. До чого ж тут Асата-злодій, коли святі закони обкрутили самі себе? Заприсягся – виконуй; і добре ще, що кдеша не попросила чого цікавішого.

– Він однаково не мав права цього робити, – не здається старий.

– Що, спати з повією? – дивуюсь я. – Нема такого закону, Сенсеною.

Він люто зиркає з-під насуплених брів.

– Дозволь мені висловити сумнів з приводу доречності тлумачення законів дорожніми волоцюгами.

Ти бач, який ввічливий. Ну нехай.

– Згадаймо прокляття Ази та Азля.

Сенгелаф дратівливо вовтузиться на своїм краї шорсткої пальмової колоди – вже не вперше, либонь, згадують при нім байку про Азля та Азу, страмну історію про те, як двійко янголів спокусилися жрицями, і світло Херему змішалося, наче кров розпусних родичів… Ніхто не знав, що так станеться. Ніхто не знав, що з того вийде. А Шеол збагатився тоді двома вигнанцями, які так до пуття й не збагнули, за що ж їх, власне, покарано. Зрозуміло тепер, куди закидає хитрий Сенсеной. Але до чого тут це?

– Коли це, – дивуюся, – мерзенний злодій зазіхав на янгольські ранги?

Старий вагається. Справді, скажеш таке і чекай громовиці за блюзнірство.

– Нам, – нарешті зважується він, – невідомо достеменно, що відбувається з тими, кого вигнано з Херему.

Ну? І що ж, власне, в черговості ганьба-поневі-ряння-смерть викликає вельможний сумнів? Мовчить моя негадана трійця. Чи ж не тому, що боїться смертним страхом достеменно про це довідатись?

– Але ж уявімо, – уриває мовчанку Сенсеной, – уявімо, що Асата зберіг був рештки світла Херему у своїй мерзенній душі. Тож обряд зі жрицею Авіви в такому разі рівнозначний гріху кровозмішення, одному з трьох смертних гріхів, про які говорив Йоханана.

– Пролиття крові – другий, – жвавішає Сеной.

– Поклоніння Шеолу – третій, – розгублено додає Сенгелаф. – Але ж хіба цей Асата мав щось до діла з Мовчазною Ямою?

Сенсеной переможно озирає супутників.

– А де ж, по-вашому, вікує нині Проклятий?

Гості мої наполохано роззираються, неначе страхітний Малхі, розчепіривши ікла та пазурі, зараз-ось виплигне з кущів. Сеной навіть за різака схопився. Ні, ну сміх та й годі.

– Володарем смертних гріхів кликав вістового розори Йоханана, – вдоволено напинається Сенсеной. – Отож маємо незаперечні свідчення того, що саме злодій Асата спричинив гнів Херему.

Не сперечатимусь, таки спричинив. Доклав чималих зусиль, до того ж.

– Говори, Маззакіне, – м'яко підштовхує Сенсеной, – нам слід почути решту пригоди.

Пустеля мовчить – ані подиху вітру. Мовчить небо, блимаючи зірким прозорим оком. Слухають. Гаразд, слухайте, доброчесні. Спробуйте почути.

* * *

Царське місто Ір-Олам до біса-машкхіта добре розумілося на святкуваннях. Окрім звичних свят до початку весни, середини літа чи там майже-вже-кінця зими, було запроваджено десятки зо два ювілеїв – від народження царя до ювілею вогню, химерного, але незмінно шанованого міськими гульвісами та торговцями запашною оливою. То що вже казати про таку виняткову нагоду, як царське весілля! Місто забуяло кольорами, доти прихованими в шухлядах та скринях, зайнялася пишним цвітом святкова комерція, а піднесене та спрагле видовищ товариство прихильно вітало мандрівних чаклунів і вуличних блазнів. Місто зробилося трохи несповна розуму, мовби саме повітря напувало городян дармовим хмелем. Всяк чекав на