Читати книгу - "Гайді. Гайді. Пригоди тривають"

тепер коли він не був самотнім, повинаробляв і ослонів, і стільців, де можна було всістися удвох. А все через Гайді, у якої була манера ходити «хвостиком» за дідусем: як він щось майструє, стоїть чи сидить. Отож всім за столом вистачило місця, і Петрусь аж сторопів, витріщившись своїми великими та круглими очима на просто таки велетенський кусень в’яленого м’яса на грубезній скибці хліба, приготовлених для нього Вуєм із полонини. Давно вже у хлопця не було такого смачної та ситної страви! Коли всі закінчили обідати, короткий зимовий день саме добіг до кінця, і надворі почало сутеніти. Петрусь почав збиратися додому. Він побажав «доброї ночі» та «бережи вас, Боже» і вже попрямував до дверей, коли враз повернувся та промовив:

— У неділю, тобто віднині за вісім днів, я до вас знову зайду, але ти маєш також якось бабцю провідати, так вона мені сказала.

Для Гайді думка про те, що вона мусить до когось іти, була цілком новою. Проте заволоділа вона нею відразу, отож перше, що дівчинка заявила наступного дня спозаранку було:

— Дідусю, мені треба до бабці в долину, вона чекає на мене.

— Снігу забагато намело, — зауважив старий.

Проте ця ідея міцно засіла у її голівці, бо як бабуся сказала, то так і має бути.

Отож ні одного дня з того часу не проходило, щоб мала по п’ять-шість разів не заявляла:

— Дідусю, я мушу до бабці, вона там на мене чекає!

На четвертий день, коли надворі тріщав лютий мороз, який голосно рипів у снігові, коли по ньому йти, та вкрив кучугури навколо хатинки грубезною шкаралупою насту, а сонечко весело заглядало у віконце і освітлювало високий стілець, на якому сиділа Гайді під час обіду, мала знову завела старої пісні:

— Я сьогодні мушу йти до бабці, вона так довго на мене чекає.

Отож після обіду дідусь встав із-за столу, виліз на горище, вкрите сіном, приніс звідти товстий мішок, який слугував Гайді за ковдру, і сказав до малої:

— Ходімо!

Мала радісно пострибала за ним надвір у лискучі під променями сонця сніги. Під старими ялинами було зовсім тихо: гілки вкрилися пухнастим снігом, який вигравав на сонці. Дерева сяяли такою пишнотою, що Гайді аж підстрибнула від захоплення і загорлала чимраз голосніше:

— Дідусю, мерщій іди сюди! На гіллі правдиве золото та срібло блищать!

Той саме зайшов до сарайчика, а на оклик вийшов з гринджолами, які мали спереду ручку-палицю, за яку можна було триматися. Спереду гринджол, коло плаского сидіння залишалося місце на ступні ніг: з їх допомогою, гальмуючи по снігові, можна було керувати. Дідусь всівся у ці сани, перед тим, правда, він мусив обійти разом із Гайді навколо ялин. Малу старий посадив собі на коліна, гарно окутавши в ряднину-ковдру, щоб тепленько було під час поїздки, притиснув лівою рукою дівчинку до себе, обхопив правою ручку і відштовхнувся обома ногами. Санки зірвалися з місця і з такою швидкістю шугонули вниз по схилові, що Гайді здалося, ніби вони летять у повітрі, від чого вона весело скрикнула. Буквально за якусь мить гринджоли вже стояли біля хати Петруся-козопаса.

Дідусь висадив дитину із санок, розповив із ряднини й сказав:

— Заходь всередину, а як смеркатися почне, вертайся нагору, додому.

Після цих слів старий повернувся і потяг свої санки угору.

Гайді відчинила двері й зайшла у маленьке темне приміщення. Ледь виднілася плита й декілька тарілок в миснику. Кімнатка виявилася кухонькою. Гайді помітила ще одні двері, відчинила їх та й увійшла у вузьку кімнату. Будиночок, у якому мешкав Петрусь, не був хижкою, як у дідуся: де все приміщення займала одна велика кімната, а зверху було горище на сіно. Це була маленька прадавня хатка: вузька, тісна та убога. Коли Гайді зайшла у кімнатку, вона опинилася перед столом, за яким сиділа жінка й зашивала куртку-безрукавку. Дівчинка відразу впізнала одежину: вона належала Петрусеві. В кутку сиділа стара зморщена бабця і пряла.

Гайді відразу зорієнтувалася, що й до чого: вона підійшла до старої і промовила:

— Доброго дня, бабуню, ось я прийшла! Ти не сподівалася, що так швидко прийду?

Бабця підняла голову, намацала руку, яку мала їй простягнула, потримала її трошки в своїй долоні, а потім сказала:

— Ти — та дитина, яка нагорі у Вуя з полонини жиє? Ти — Гайді?

— Так, так, — підтвердила її здогадку мала, — я щойно з’їхала на санчатах із дідусем.

— Та що ти таке кажеш? У тебе такі теплі руки! Бриґітто, агов! А що, Вуй із полонини разом із малою з’їхав?

Петрусева мама відклала шиття, встала й окинула малу з голови до ніг зацікавленим поглядом. Роздивившись, вона сказала:

— Я, мамо, не знаю, чи Вуй із нею з’їжджав, не бачила, але віри, що так міг зробити, не маю. Певне, мала щось наплутала.

Гайді так само зміряла Бриґітту поглядом, який свідчив про відсутність будь-якого нерозуміння:

— Той, хто мене в ковдру закутав і додолу звіз — був мій дідусь. І тут нема в чому заплутуватися, бо я це достеменно знаю, — заявила вона.

— То, видно, дещиця правди в тому є, що нам Петрусь ціле літо про Вуя з полонини розказував. А ми думали, вигадує, — промовила бабця. — Бог свідок, хто б таке подумати міг?! Я про те, що дитина жиє на полонині вже купу часу! Яка ж та мала з вигляду, Бріто, га?

Бриґітта вже розглянула дитину