Читати книгу - "Степовий пірат"

З кількаособового загону партизанів махновці за неповних півроку перетворилися на грізну армію, здатну проводити серйозні операції. На початку грудня їх було вже три, може, навіть чотири тисячі. Більшість тягала досить важкі, але прості за конструкцією гвинтівки Мосіна. Наприкінці грудня розігнана силами Директорії більшовицька рада у Катеринославі звернулась до махновців з проханням про допомогу. Проте взяття під контроль столиці губернії відрізнялося від тероризування сіл на півдні України. Тут не досить кавалерійської атаки і тачанок, існувала серйозна небезпека, що селяни погубляться й розпорошаться у великому промисловому місті. Однак Махновці утнули фортель, гідний Одисея.

Раннього ранку 27 грудня вони сіли в потяг, який щоденно возив на роботу робітників катеринославських фабрик. Махновці не вирізнялись у натовпі, лише під одягом ховали зброю. Вони блискавично зайняли вокзал, а ціле місто після запеклих боїв перейшло до їхніх рук 30 грудня. Попри суворі заборони Махна і виконувані ним власноруч вироки солдати кинулись грабувати багату столицю губернії. Вони нападали на будинки, склади й крамниці, обкрадали перехожих, ґвалтували жінок — таких важко налякати смертною карою. До них, зрештою, швидко долучилися більшовицькі підрозділи та міський люмпен-пролетаріат.

Війська Директорії знову з’явились у передмістях Катеринослава вже наступного дня. Махновські загони, що невпевнено рухались у замкненому просторі міста, розпочали панічний відступ на лівий берег Дніпра, що перетинає місто. Багато партизан намагалось перейти замерзлу ріку, але під тягарем сотень ніг і копит крига почала тріскати. Майже шістсот осіб втопились або загинули в перестрілках з військами супротивника. Махно переконався, що захоплення міст дорого коштує, а їх утримування є ще складнішим для його нетерплячих, звиклих до блискавичних рейдів, солдат. До всього більшовики не дозволили махновцям вивезти зброю, захоплену на військових складах. П’ять днів у Катеринославі зиску не принесли.

Спогади Махна, писані у Парижі, обриваються власне у грудні 1918 року. Видані у трьох томах, тридцять два місяці з життя Нестора Івановича пригнічують своєю деталізованістю й багатослівністю. Махно не був людиною пера. Через схильність до заглиблення у дрібниці він також ніколи не довів до кінця свого твору. Неописаними залишились майже чотири роки, найбільш драматичні для руху і для нього самого. Час видатних тріумфів і сповнених гіркоти поразок. У грудні 1918 року махновщина стояла на порозі найважливіших звершень, а водночас на початку шляху до загибелі.

Віктор Яланський, онук Карпа Івановича Махна, точно знає, як загинув його дід. Був православний Святвечір 6 січня 1919 року. Махновці розквартировувались у сусідньому селі, коли до Гуляйполя увійшов загін білих казаків. Вони зупинились біля хати Карпа Махна, де, як їм доповіли, ховався впродовж певного часу його молодший брат. Батька не застали, часу на церемонії не було. Господаря витягли з хати і почали бити. Карпо, навіть якби й хотів, не міг погамувати їхньої цікавості: він не знав, де переховується Нестор. Казаки залишили його врешті непритомного у яру неподалік і повернулись до хати, щоби потовкти тарілки й горнята, розтрощити столи, подерти одяг і забрати, що вдасться. Вони намагались підпалити хату, але вкрита товстим шаром снігу стріха не хотіла займатись. Врешті вони застрелили собаку. Карпо дочвалав до хати і помер.

Хата стоїть, як стояла. Нині на Трудовій, 144 мешкає дружина Віктора Яланського Любов Федорівна. Перед білою халупкою, під здичавілими яблуньками сидить на лавці Батько Махно, встановлений коштом «патріотів гуляйпільської землі», товариства «Громада». Раніше Батько був зроблений з гіпсу, але після першої зими з нього почала облазити фарба, а хтось відірвав йому пальця. Діячі «Громади», місцеві підприємці, запропонували Любові Федорівні, що поставлять Нестора Івановича як належиться, на роки.

— Як думаєте, що я їм відповіла? — вона лукаво всміхається. — «На чорта мені ваш Нестор? Буду дивитися на нього, коли мені вода крізь дірки в даху ллється? Одна стіна штахетами підперта, ось-ось завалиться, а разом із нею вся столітня хата».

Громадівці гідно впорались із завданням, будинок Карпа має новий бляшаний дах, глиняні стіни зміцнені.

— Обережно, низький одвірок! — застерігає Любов Федорівна. Всі в родині Махна були низькорослі.

Справді, стеля при вході до хати має щонайбільше метр вісімдесят заввишки. Впродовж певного часу тут розміщувався штаб махновського війська, відбувалися наради командирів. Член махновського штабу Льова Задов, описаний у спогадах як велетень, напевне набив собі об цю стелю не одну ґулю. У хаті чисто, підлога вкрита килимами, на стінах висять вишивки. З фотографії на телевізорі з усмішкою спостерігає за гістьми онучок Любові Федорівни у формі десантника. Одне з приміщень — пам’ятна кімната Махна, родинні фотографії, вирізки з газет, тут можна також придбати дармовис або магніт на холодильник із Нестором Івановичем. Однією з найбільших цікавинок є бідний бурий плащ другої дружини Батька Галини Кузьменко, який вона залишила тут під час відвідин у сімдесятих роках. Він висить у поліетиленовому мішку, щоб його не з’їла міль.

Коли Любові Федорівні сумно, вона відкриває зошит, до якого просить записуватись усіх відвідувачів хати Карпа. Це, зрозуміло, здебільшого «східняки», мешканці східної України, але трапляються й екзотичніші подяки: від французів, що знімали тут фільм у 2005 році, чи від каталонського телебачення з Барселони. Іспанці заплатили чотириста гривень за те, щоби господиня приготувала їм традиційну українську вечерю з борщем, салом і самогоном. Вони так добре веселились, що один із них забув забрати кашкет ФК «Барселона». Любов Федорівну тішить ця зацікавленість, але коли я запитую її думки про Нестора Івановича, вона стає обережною і відповідає часто вживаною у Гуляйполі формулою: «Мене завжди вчили, що це був бандит».

У січні 1919 року махновські шереги налічували вже майже двадцять тисяч солдат, поділених на батальйони, що контролювали певні райони. Попри декларацію «волі», анархістська