Читати книгу - "Крамниця щастя"

— Гаразд, — погодився Микола, але нікому не розповідай. Добре?

— Добре, добре, — поспішила запевнити його Марина.

— Якось я був листоношею. Ну, ти бачила, там у нас висять такі блакитні форми. Я купив букет білосніжних троянд, як попросив замовник, і зранку перед парами побіг вітати чарівну незнайомку.

— Ну? — нетерпляче перепитала Марина.

— Не підганяй. Так ось мені відчинила двері заспана дівчина років двадцяти. Я вручив їй букет, вона попросила пройти на кухню, щоб вона могла розписатися в замовленні. Кухня була залита сонцем. Дівчина встала навпроти вікна. Застигла на секунду, так наче заплуталася в сонячному павутинні. Вона світилася. Вона була наче казкова царівна. Вона схилилася над столом, розписалася, посміхнулася, простягнула мені бланк. А я стояв і милувався цією золотою дівчиною.

— Ти закохався в неї'? — зацікавлено спитала Марина.

— Ні. Вона була така надзвичайна. І... несправжня. Так, наче вона не звідси. Так, наче вона нетутешня.

— Думаю, не ти один звернув увагу на це.

— Що ти маєш на увазі?

— Квіти ж були від чоловіка?

— А, ну так. І видно було, що вона зраділа квітам. Тільки якось особливо.

— Тобто?

— Вона так торкалася пелюсток троянд, наче боялася їх потривожити, наче боялася їх скривдити. Ніжно-ніжно.

— То вона любила квіти, а не того, хто їх подарував, — пожартувала Марина.

— Марино! Не знущайся. Звідки ж я знаю. Я виконав замовлення й пішов.

— І все?

— Все! А що ти ще хотіла?

— Не знаю... Ти не пробував зустрітися з нею ще раз?

— Ні. Для чого?

— Вона ж тобі сподобалася.

— Ти нічого не зрозуміла! — розсердився Микола. — Просто те, як вона світилася... Це була така картина... Це так, наче ти побачив янгола. Знаєш, я потім довго згадував її замислено-засмучене обличчя, заплутане у волоссі сонце, легку посмішку, тонкі пальці.

— Може, ти художник, — перебила його Марина.

— От знову ти за своє. Не знущайся. Просто було таке відчуття, наче я пізнав частину іншої реальності чи паралельного світу, де все якось не так, як у нас.

— Гарно. Ні, дуже романтично.

— Буває всяке. І гарне. І не дуже. І потворне.

— Я думала раніше, що «Крамниця щастя» — це тільки весело та красиво. Даруєш людині шматочок щастя, і вона усміхається.

— Мабуть, проблема в тому, Марино, що частина наших клієнтів не розуміє або не знає, що потрібно їхнім близьким. Хіба ми знаємо мрії тих, хто поряд із нами? Коли ми востаннє говорили з нашими близькими не про справи, а просто? Якісь такі дурнуваті часи настали, що звичайна увага тепер цінніша за всі подарунки.

— Так і має бути.

— Ні, не має. Увага — це як кисень. Вона повинна просто бути і все. Її не купити, не подарувати, нічим не замінити. Їй не треба радіти й тішитися нею на свята. Вона повинна бути завжди!

— А тато вам зовсім не допомагає?

— Я його взагалі не знаю. Не пам’ятаю. Він покинув маму практично одразу після мого народження. Йому було нестерпно чути, як плаче мала дитина. Я, бачте, його дратував (це я потім почув, як мама обурено-об-ражено розповідала сусідці). Так я його жодного разу й не бачив. Потім мама вийшла заміж удруге. Тепер розумію чому: їй було самій важко й самотньо. Хоча раніше я цього ніяк не міг зрозуміти, вважав, що мама зрадила мене, бо я ж чоловік, я теж можу дбати про неї.

— А вона любила твого батька?

— Спочатку — так. Пам’ятаю, як вона розповідала, що татко нас любить, що татко до нас повернеться, що він думає про нас. Потім перестала говорити. І любити, напевно, також. Перестала вірити, що він коли-небудь повернеться.

— Ти не питав?

— Ні, але коли я підріс і якось вигукнув, коли мама за щось мене покарала, що поїду жити до тата, вона розповіла правду. Потім картала себе, що в гніві виклала мені все, але я не шкодую.

— А другого чоловіка любила?

— Не знаю. Але він її дуже любив. Він привозив їй із міста букети квітів — троянди, упаковані в чудернацький папір. Він писав для неї вірші. Він привозив їй із заробітків дорогі парфуми й креми, бо тут таких не купиш. Найгостріше пам’ятаю квіти. Вони пахли якимсь іншим життям, нетутешнім. Усе село з нього насміхалося, коли він ішов до мами з квітами. А він не зважав. Він ніс коханій жінці темно-червоні троянди й посміхався.

— Ти називав його батьком?

— Ні. Я звинувачував маму в зраді.

— А кого ж вона зрадила?

— Тоді мені здавалося, що вона зраджує мене. Бо з його приходом у нашу