Читати книгу - "Відлуння любові: чоловіки"

«Не переймайся за своїх друзів — як і мною колись, ними керувала лише жадоба, бажання збагатитися, дводушність і злість. Маски їх швидко відловили, та вони не зникли зовсім. Чуєш стукіт? То вони стіни укріплюють у тих місцях, де печера трохи осіла. Тебе ж вони використовували, знаючи твою чесність, і лукавили тобі. Бо насправді ваш учитель давно підготував твоїх друзів до походу, а для тебе вигадали мало-правдиву історію. Тож ти і без маски лишилася, бо чесність без личини ходить. Не бійся — я відпущу тебе. Твоя безкорисність і чесність і є причинами того, чому я не заподію тобі шкоди. Але є ще й інша причина моєї доброти до тебе. Обернися. Бачиш картину на стіні? На ній зображена моя дружина, а ти як дві краплі води схожа на неї. Забереш собі ту картину — бо я вже зовсім не людина, хоча й досі пам’ятаю про Славомиру. Цей портрет я замовляв у відомого майстра, не пошкодувавши золота ні на трішки. Єдиний раз у житті розрахувався золотом, хоч і не велів мені батько такого робити ніколи. Шкода, що подарувати тобі більше нічого, бо були криваві часи, коли пограбували мене. Ті злодії були такими вмілими, що я нічого і вдіяти не встиг. Ні чорта, ані привидів не боялися, а ще й розкопали саме в тому місці, де я горщики з дукачами зберігав. Треба ж було мені не вгадати місце на поверхні землі, і саме сонце освітило тоді копачів. Та й не глибоко було копачам, півсажня всього. А сонце шкідливе для мене. Я розчиняюся перед світлом. У них навіть мова була інакшою. Ніби й наша, але попсована якась. Єдине, що я тоді від них зрозумів, так це те, що сталася велика війна і вони тепер керівники цього світу під назвою «радянська влада». Хоча, знаєш, я тобі все-таки свій щасливий дукач подарую. Він у нашому роді з покоління в покоління передавався. Це він збагатив мене. Колись удачу мені в договорах та торгівлі приносив, але ні до чого мені він тепер. Не я отримав прокляття, ми від початку були прокляті. Коли ти отримував спадкову монету — батьки щезали кудись. Хто знає — може, і вони десь глибоко в землі тепер живуть у прозорих маєтках. Певно, з розповідей свого вчителя ти знаєш, за що я проклятий. То щира правда. Отак і я чекав на свого спадкоємця, та, певно, я народився, аби на мені закінчився наш рід. А монета для тебе безпечна і вже не містить у собі містичної сили — звичайний шматок металу, на якому щось зображено. Тим пак, знаю, що не продаси дукача — збережеш, як згадку. Тож забирай портрета та монету і рушай хутко зі мною — я виведу тебе на дорогу до села. А там і місто недалеко — повернешся додому. Бо перші когути запіють, і я не матиму сили тебе вивести з печери».

Сховавши монету до кишені джинсів, дівчина побачила, як з привида зіскочила жалюгідна маска, і то вже не мара перед нею стояла, а пан у тому вигляді, в якому колись він був проклятим. Тільки очі не блищали злобою та жадобою. Та його вуса й волосся були зовсім сивими.

Коли дівчина вийшла з будівлі, печера, ніби горіх, розлущилася навпіл, і за мить пан і його гостя опинилися саме на тому місці, де зовсім недавно жевріло вогнище. Та не було ні наметів, ні чиїхось речей, а лише наплічник дівчини. Ніби й не було нікого поруч з нею, а вона сама серед ночі опинилася в глибині лісу. Дівчина підхопила наплічник на плечі й хутко рушила далі за паном. Невдовзі загавкали налякані пси і завиднілася сіра смужка сільської дороги. Заспівав перший когут — передвісник світанку. Пан попрощався з дівчиною і вже мав зникати, аж раптом з посрібленого неба, на повній швидкості, до нього наблизилася сувора хмара. Дівчина помітила, що та хмара нагадує якусь трилику потвору. Хмара зашипіла, заревла, а потім почувся грізний голос: «Ти прощений, іди до своїх. Досить тобі порожні горщики охороняти. Ти вільний…» Хмара так само раптово зникла, як і з’явилась. Зник і пан. Дівчина рукою попрощалася вслід зникаючому пану і поспішила своєю дорогою. Сірі багатоповерхівки з-за гори показали свої розпатлані голови. Небо розвиднилося повністю. Щаслива усмішка сонця привіталася з наступним днем, який уже розвіяв старі примарні сни. Вранішні птахи підхоплювали мелодію вітру і переспівували її на гарний настрій…

Харківська обл. м. Ізюм

Я обійняв її зі змішаним почуттям гіркоти й тривоги: маленька, вона стояла переді мною, немов клубок нерозв'язних протиріч, а небо за нею — низьке, похмуре, непередбачуване…

— Мені пора додому. І ніколи більше я не зачеплю твого самолюбства, — раптом судомно смикнула вона тендітним плечиком, вивільняючись із моїх обіймів. — Я тут замерзаю, мені холодно, я більше не хочу!

— Мені теж невесело, — байдуже промовив я. І це було єдине, що спало мені на думку, коли сонце, наче підсумовуючи наші з нею спільні поневіряння різними країнами протягом останнього року, досить низько опустилося над Ботнічною затокою, яка буквально потопала в негоду. — Я до дідька стомився від тебе, повір! — мимоволі вирвалося у мене. — Хоч, зізнаюсь, блукати з тобою світом — не найнудніше заняття в житті.

Дарина силувано посміхнулася краєчком тонких губ, як це робить лише вона. Причому щоразу, коли таке трапляється, мені стає нестерпно боляче й… нудно: хочеться втопитися чи повіситись; ох,