Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

– Хто в біса такий цей Ч0рнийМ!сяць? – питає Роуз. – Дивіться, якщо шукати за прізвиськом Ней, то виявиться, що Ч0рнийМ!сяць клонував усі її списки пісень. Усі до одного. І що це означає?

Ми витріщаємося в телефони так, ніби це якось домопоже збагнути, що відбувається.

– Та нічого це не означає. – Лео хитає головою. – Просто якийсь дебіл зі школи, який зробив це після її зникнення. Може, хотів привернути до себе увагу, абощо. Мудаків багато, не забувайте.

– Якщо я знайду того, хто це зробив, Богом клянуся… – проричала Роуз, звертаючись до телефону.

– Давай, просто увімкни музику, – каже Лео, і невдовзі маленька тиха кімната наповнюється звуком розлючених гітар, і це набагато краще за гудіння апаратів чи нашу тишу.

З цікавості я продивляюся списки пісень Ч0рногоМ!сяця. Серед них є не тільки ті, які він украв у Ней. І тут я розумію. Тут є плейлісти з наших пісень, з тих, які могли включити до своїх списків, може, одинадцять людей у всьому світі. Так, Лео має рацію – це, певно, хтось із нашої школи, очевидно, фанат групи. Клятий збоченець.

Відводячи очі від телефону, бачу, що Роуз і Лео приклеїлися до своїх. Роуз стоїть обличчям до вікна, Лео сидить на одному зі стільців для відвідувачів, недоладно розкинувши зігнуті ноги.

Поклавши телефон до кишені, змушую себе поглянути на Ней.

Ми звикли до того, що половина нашого спілкування відбувається онлайн, звикли настільки, що мені часом здається, ніби ми забули, що за цим аватаром по інший бік монітора є жива людина.

На її скроні – щетина, тож я розумію, що її довге, пряме, як кочерга, волосся частково зголили, з-під пов’язки виповзають синці – вони пожовтіли та розпливлися. На її обличчя боляче дивитися, і мені важко бачити дівчину, з якою ми щодня проводили час, вдрузки розбитою. Хоча мені, звісно, не так важко, як їй. Чи знає вона, в якому місці перебуває, чим снить під цими опущеними повіками?

Зосередившись на одному оці, яке мені видно, я намагаюся уявити, що могло статися за цей проміжок часу між нашою останньою зустріччю – два місяці тому, коли вона змила увесь свій анімешний макіяж і вдягла жовту сукню, що відтіняла голі смагляві ноги, – і теперішнім моментом. Я все намагаюся й намагаюся, але не можу намацати нитки, яка поєднала б ту дівчину, яка сміється й босоніж танцює в парку, й оцю, скривавлену й побиту.

Хтось обережно поклав її руки так, щоб вони лежали на простирадлах по боках. На них теж синці по всій довжині, хоч і не такі сильні, як на обличчі та, як я розумію, під черепом. Я роздивляюся їхні обриси на руці, від плеча до зап’ястка, і не помічаю, як нахиляюся ближче. Хтось узагалі помітив, що ці сліди нагадують відбитки пальців: округлих, стиснутих, схожих на кігті. Як ніби хтось міцно схопив її за зап’ясток до хрускоту кісток.

Від думки про те, що хтось зробив їй боляче, у мене кров застигає в жилах. Я тремчу.

Глянувши на вікно, бачу в коридорі лікарку Білийхалат, яка із серйозним зосередженим обличчям розмовляє з медсестрами. Вона не схожа на людину, яка могла пропустити щось важливе, правда ж?

Ну тобто, мали ж вони дивитися, чи як? Вони ж не пропустять чогось очевидного, і навряд чи їм сподобається, якщо я почну їх про це питати. Видаватиметься, ніби я вчу їх виконувати їхню роботу. Але з іншого боку, Ней була непритомна та змерзла, коли її знайшли, і не отямлювалася відтоді. Вона не могла сказати їм, що в неї болить зап’ясток. Я інстинктивно тягнуся до її руки, але зупиняюся.

У тім-то й річ, що ми з Ней проводили разом багато часу.

Ось чому після її зникнення поліція попросила в нас телефони та комп’ютери й копирсалася в них у пошуках підказок. Якби мені бодай щось було відомо, вся б, трясця, інформація вже була в них, але вони сказали, що краще самі пошукають, тож ми дозволили їм. Нам не було чого сказати про те, куди поділася Ней, тому що ми нічого не знали.

Поліція вважала, що я мушу знати про неї все, тому що так казали люди: її родина, її друзі. Навіть моя мама. Вони казали, що якщо хтось і знає, де Ней, так це я. Бо нам подобалися одні й ті самі речі, ми сміялися з одного і того самого. Ми розумілися з півслова. Вони вважали, що між нами з Ней щось є. Адже ми написали більшість пісень для «Дзеркальця, мого дзеркальця» разом, і більшість із них були піснями про кохання.

Але ми писали ті пісні не про себе.

Ней ніколи не питала мене, кому присвячені мої вірші, і в мене теж не виникало до неї таких питань. Було очевидно, що ми кохаємо когось недосяжного. Нам обом подобалося те, що в нас не було потреби знати чужі таємниці. Мені було достатньо знати її, їй – мене. І взагалі, вона була єдиною дівчиною, цілунок із якою ніколи мені не уявлявся. Це просто не про нас.

Тепер, коли я сиджу тут і хочу взяти її за руку, я вагаюся. Колись би мене ніщо не зупинило, жодне міркування, чужа думка, просто тому що ми з Ней знали, хто ми. Тепер же я не знаю, хто ще тримав її за руку, хто її скривдив. Вона стала чужою, і саме тепер, коли вона повернулася, я сумую за нею найбільше.

Дуже обережно, щоб раптом не зробити їй боляче, я пропускаю свої пальці між пальцями Ней. Зиркаю на Лео та Роуз – вони й досі туплять у телефони, – тож я ніжно, дуже ніжно підношу її руку до своїх губ і шепочу до її шкіри: «Повертайся, Ней, добре? Повертайся, ти мені потрібна».

Отоді я його й бачу. Спершу лиш миттєве видіння – місяць-молодик. Він лишався невидимим, та раптом раз – і він тут, свіжий і новий. Насичений і яскравий.

– Дідько, – кажу я вголос, і Роуз та Лео дивляться на мене.

– Що? – Роуз підходить до мене.

– Татуювання, – кажу я їм. – Наомі зробила татуювання, коли зникла.

Отже, про тату. У мене їх три, і про це ніхто не знає. Навіть