Читати книгу - "Коса. Сплетіння долі"

Так само, як і під час вивчення справи, вона складає чернетку стратегії своїх аргументів проти хвороби. Вона нічого не розповість про неї. Нікому. В офісі ніхто не повинен знати. Якщо про цю новину дізнаються колеги і, що ще гірше, її клієнти, це буде рівноцінне вибуху бомби. Це може призвести до непотрібного хвилювання. Сара – це фундамент їхньої контори, один зі стовпів, тож вона повинна лишатися сильною, щоби не нашкодити всій будівлі загалом. Та й, крім того, вона не хоче, аби її жаліли та співчували. Звичайно, Сара хвора, проте це не означає, що її життя має змінитися. Доведеться поводитися дуже організовано, щоб не викликати підозр, винайти якийсь секретний код, яким вона позначатиме у своєму робочому графіку візити до лікаря, вигадувати якісь причини для виправдання своєї відсутності. Доведеться проявити винахідливість, системність, хитрість. Майже як героїня шпигунського роману, Сара починає підпільну війну. Так само, як деякі приховують позашлюбну інтрижку, вона перетворить свою хворобу на таємницю. Вона вміє робити це – розкладати життя на полиці – і практикує це багато років. Сара продовжуватиме будувати свою стіну, дедалі вище й вище. Врешті-решт, їй же вдавалося приховувати свою вагітність, тож удасться зробити те саме і з раком. Це буде її таємна дитина, її незаконний син, про існування якого ніхто не здогадається. Невідомий і невидимий.

Коли Сара повертається до офісу, то поринає у звичні справи. Крадькома спостерігає за реакцією своїх колег, за їхніми поглядами, інтонаціями. З полегшенням відзначає, що ніхто нічого не помітив. Ні, на чолі в неї не написано «рак», ніхто не бачить, що вона хвора.

Усередині вона розпадається на друзки, але про це ніхто не знає.

Поїхати.

Ця думка осяяла Сміту, наче веління небес. Треба поїхати з села.

Лаліта більше не повернеться до школи. Учитель побив її перед усіма однокласниками за те, що вона відмовилася підмітати класну кімнату. Згодом ці діти стануть фермерами, в чиїх будинках її дочка муситиме вигрібати вбиральні. Не бувати цьому. Сміта цього не допустить. Якось від лікаря, якого вона зустріла в диспансері в сусідньому селі, вона почула вислів, що його приписували Ганді: «Ніхто не повинен торкатися екскрементів руками». Махатма, отже, проголосив положення недоторканних протиправним через те, що воно суперечить Конституції та нормам про права людини, але з того часу нічого не змінилося. Більшість далітів сумирно коряться власній долі. Інші навертаються до буддизму, щоб уникнути кастової системи, як це зробив Бабасахеб, духовний лідер далітів. Сміта чула про ці грандіозні колективні церемонії, під час яких тисячі людей переходять до іншої релігії. Це призвело до ухвалення законів, що намагалися стримати релігійні міграції, котрі лиш послаблювали авторитет влади – тепер тим, хто хотів змінити віросповідання, треба отримати спеціальний дозвіл, наражаючись на небезпеку юридичних переслідувань. Яка іронія! З таким самим успіхом в’язень може просити тюремника звільнити його.

Сміта не може наважитися на цей крок. Вона надто прив’язана до божеств, шанованих її пращурами. Над усе вона вірить у заступництво Вішну – саме до нього промовляє вона свої вранішні та вечірні молитви, щодня, від самого народження. З ним ділиться своїми мріями, сумнівами, сподіваннями. Покинути його було б надто великим випробуванням для неї, відсутність Вішну утворила б у її душі страшенну пустку, яку неможливо було б заповнити. Їй довелось би знову відчути себе сиротою, вдруге в житті після смерті батьків, ця втрата була б для неї навіть болючішою. Натомість до цього села, в якому виросла, вона не відчувала жодної прив’язаності. Ця брудна земля, яку їй доводилося вичищати щодня, безперестанку, не дала їй нічого, нічим не віддячила, окрім тих нещасних щурів, тих маловтішних трофеїв, які щовечора приносив додому Нагараджан.

Поїхати, втекти з цього місця. Це єдиний вихід.

Сьогодні вранці Сміта розбудила Нагараджана. Він спав досить міцно, тоді як вона всю ніч крутилася, не стуливши повік. Вона заздрить здатності чоловіка засинати так спокійно – вночі він нагадує озеро, поверхня якого рівна й незворушна, наче скло. Їй же доводиться мучитися від безсоння протягом довгих годин. Темрява не приносить їй заспокоєння, а навпаки – розбурхує її душевні переживання, посилює їхній голос. Уночі все здається трагічним і невідворотним. Часто жінка починає молитися, аби вгамувати цей безперервний потік думок, що не дає їй спокою. Іноді проводить цілі ночі без сну. «Навіть уві сні люди не можуть бути рівними», – думає вона. Ніде немає цієї омріяної рівності.

Нагараджан бурчить спросоння. Сміта штурхає його, змушуючи підвести голову. Вона все вирішила: треба тікати з села. Їм більше нема чого чекати в цього життя, що позбавило їх усього. Життя ж Лаліти, натомість, тільки починається, тож ще не пізно все змінити. Вона зможе отримати що завгодно, якщо інші не позбавлять її цього. Але Сміта не дозволить їм це зробити.

«Моя жінка марить, – думає Нагараджан, – дається взнаки безсонна ніч». Сміта наполягає: вони повинні поїхати до міста. Кажуть, що там для далітів виділяють місця у школах та університетах. Місця для таких людей, як вони. Там у Лаліти буде шанс. Нагараджан хитає головою, місто – це ілюзія, рожева мрія. Насправді ж даліти там стають безхатченками, влаштовуючи собі халупки просто на тротуарах або в тих нетрях, що плодяться навколо великих міст, наче бородавки на нозі. Тут у них принаймні є дах над головою та їжа. Сміта вибухає: вони їдять щурів і вигрібають лайно. Там вони знайдуть роботу, вони зможуть почуватися гідно. Сміта готова прийняти цей виклик, вона відважна, звикла до життєвих випробувань, тож прийме все, що їй запропонують, – будь-що, тільки не це життя. Вона благає його. Заради неї. Заради них. Заради Лаліти.

Нагараджан уже остаточно прокинувся. Чи вона втратила голову?! Вирішила, що має право розпоряджатися своїм життям таким чином? Він нагадує їй про ту страшну історію, яка нещодавно сполошила все село. Дочка одного з їхніх сусідів – далітка, як і вони, – вирішила поїхати вчитися до міста. Джати схопили її, коли вона бігла через село, вивели до віддаленого поля та ґвалтували увісьмох протягом двох днів. Коли вона повернулася додому, то ледве могла ходити. Її батьки поскаржилися у Панчаят, сільську раду, що вирішує