Читати книгу - "Ярино, вогнику мій"

Це було сумною правдою – Олена була єдиною дівчиною-підлітком у зимівнику. Решта дітей були набагато молодші й у приятелі не годилися. Ярина зраділа знайомству, тим більше, що Олена виявилася товариською дівчиною, шкодуючи лише, що недовго поживе в зимівнику.

А Яремі добре було на Січі. Козаки ставилися до нього так, наче він кожному був сином. Придивляючись до січового життя, Ярема ніяк не міг зрозуміти, чому ж Петро не хотів, щоб він став низовим козаком. Він бачив навколо себе людей, цілком задоволених своїм життям. Так що ж у цьому поганого – бути низовиком? Ярема не знав, що багато козаків, займаючись військовим ремеслом, усе ж мали сім’ї, а його хрещений обрав лише козацьку славу, бо вважав, що сімейний козак – не бездоганний лицар. Але з роками усвідомив, що припустився помилки, відмовившись від звичайного людського щастя, тому і вважав, що Яремі буде краще жити з родиною, ніж бути приреченим на самотність. При цьому, безмірно люблячи Ярему, Петро не допускав, що хрещеник може цілком успішно поєднувати лицарство та сім’ю.

Спостерігаючи за хрещеним, Ярема побачив його із зовсім іншого боку: Петро майже зовсім перестав пити. Підліток навіть зважився спитати про причину. Петро добродушно розсміявся і відповів:

– До чого ж ти у мене наївний, Яремонько! Та якби я весь час пиячив, то враз би пропив і прогуляв усе, що за свій вік нажив, і давно б з голоду помер. Це я коли на волость їду, то там і напиваюсь – а нехай усі бачать, що я козак, а не якийсь лайдак занедбаний, і заздрять мені! А тут, на Січі, якщо пити, то враз злидні обсядуть. Чимало мені таких роззяв довелося побачити: їдуть у Січ – гроші везуть, а потім вошей б’ють!

В один із жовтневих вечорів Дубченко і Литвин сиділи біля куреня і теревенили про те, про се в очікуванні вечері, покурюючи люльки і милуючись на тьмяний, немов підсліпуватий, осінній захід, коли до них під’їхав незнайомий козак середніх літ. Ярема, який знічев’я терся коло старих, аж рота роззявив, подумавши: «Невже циган?» Козак був чорноокий, а довгий чуб його, що вибивався з-під шапки, і вуса були чорнішими за вороняче крило, шкіра – смаглявою, а ніс – із горбинкою. Але в погляді його застигла невимовна туга, немов козак пережив страшне горе, яке його досі гризе.

– Здрастуй, пане курінний! І ти, батьку! – злегка вклонившись, шанобливо привітався чоловік зі старими.

– Давненько тебе не було видно, Ваську! Де це ти пропадав? Сідай з нами! – запросив його Єгор.

– Дякую, але мені треба про свого коня подбати – зашкутильгав він, – відмовився Васько і повів коня до стайні.

– А хто це, хрещений? – з цікавістю запитав Ярема. – Він що, циган?

– Ні, – відповів Петро. – Він грек із Криму.

– Його Безрідним кличуть, – додав Єгор. – Коли він сюди прийшов, то сказав, що без роду, без племені, ось так його й прозвали. Узагалі Васько – добрий хлопець, тільки вічно зажурений, немов його всі відьми на світі прокляли.

– А хіба він не розповідав вам чому? – запитав заінтригований Ярема.

– Ні! – сказав Литвин, вибиваючи попіл зі своєї люльки. – Тебе ж ніхто не питав, чого ти сюди прийшов, і його теж не питали. Захоче – сам усе розповість, а так нічого людині в душу лізти.

Тут курінний кухар ударив по казану, скликаючи всіх козаків свого куреня, і нерозлучні приятелі пішли вечеряти, а Ярема, розбурханий невдоволеною цікавістю, пішов слідом.

Надалі хлопець часто спостерігав за Васьком. Дивний він був чоловік – товариші його поважали, та й сам Васько ставився до всіх із душею, але ніколи не брав участі у веселощах чи розвагах, завжди був стриманий і тихий, сидів осторонь, спостерігаючи за іншими. І завжди в очах Васька була печаль. А ще Ярема помітив, що хрещеного і Безрідного пов’язує дружба. Й у ставленні Васька до Петра відчувалася та теплота, яка буває у ставленні сина до батька. Ярема здогадався, що хрещеному все відомо про минуле цього Васька. Тому одного разу, набравшись сміливості, він спробував було розпитати про Безрідного. Петро насупився і суворо сказав: «Не по твоєму розумові це, Єреміє. Краще не лізь у чужі справи». Хлопцю стало прикро – це вперше хрещений так із ним розмовляв. Проте його цікавість до таємничого Васька не зменшилася.

З добрим подружжям і горе розгорюєш.

З самого початку грудня вдарили люті морози і почалися такі сильні хуртовини, що в невеликому лісі навколо Тихого Яру снігу насипало майже у людський зріст, а степ перетворився на білу пустелю, якою замість піску крижаний вітер ганяв найдрібніші сніжинки. І зимівник виявився зовсім відрізаним від зовнішнього світу. Дні спливали одноманітно, але Ярину це не гнітило. Лише довга розлука з братом та хрещеним засмучувала її.

Уляна хвилювалася за свого свекра – як він живе у своєму бурдюзі[14] один? Боронь Боже, захворів, а доглядати за ним нікому! Хвилювалась більше, ніж Степан, який глушив у собі тривогу та заспокоював дружину тим, що старий не пропаде, бо з таким міцним здоров’ям ще й їх двох переживе.

Наприкінці березня почалася відлига, і Тихий Яр перетворився на долину струмків, які весело дзюрчали серед снігу, сяяли під весняними променями і стікали на дно глибокого яру, неначе крихітні водоспади, а звідти квапилися до Дніпра, усе ще скутого кригою. А в один погожий день крига почала голосно скресати, відкриваючи темні води могутньої ріки, бурчала, ніби не бажала гинути в таку чудову весну.

А квітень пробудив степ від зимових мар, убрав його у блідо-зелений серпанок ніжного листя, розкидавши білими бризками проліски, ліловими і бузковими – дикі фіалки і простріл, золотими – квітки підбілу та горицвіту. Розбурхав птахів, вигнав із норок бабаків, які оглушували світ своїми посвистами.

І тільки-но підсохла земля, як Лаврін з’явився в зимівнику. Ярина з Оленою стояли на подвір’ї, гріючись на сонечку, коли він під’їхав і на диво легко для своїх років зістрибнув із коня.

– Треба ж, як ти виросла за зиму, Яринко! – здивовано промовив Лаврін замість вітання. – А це ж у нас тут хто? Оленочко, мій маків цвіт! А ну, крихітки, поцілуйте старого. Я ж усю зиму з дівчатами не цілувався! – весело заторохтів він, безцеремонно обіймаючи дівчат за талії, а ті,