Читати книгу - "Під Савур-могилою"

і крулева Христина, бо свеї змушені були замиритися із царем після отого твого вчинку,— захвалював воєвода Сірка.— Повір мені, коли не нині, то невбарі оця розмова тобі пригодиться, бо казав я тобі лише щиру правду, навіть не дозволену мені, яко воєводі його світлості круля,— закруглявся, нарешті, Собеський, зітхнувши і явно стомившись.— А синечки твої, як ти нині мав змогу ще раз пересвідчитися,— поміняв нарешті розмову воєвода,— вишколені, вродою заздрісно очарівливі і будуть, маю надію, як і ти, пам'ятати, що борг я тобі сплатив чесно, щедро і щиро, даруй за нескромність.

І у післябесідному вічному безсонні, і при родинному прощанні із воєводою Собеським на світанку у Замості, і в зворотній путі від Кремінця до Кальника Сірка — в супроводі уже п'ятьох вершників — не полишали допізньонічні розмови-бесіди, намагання воєводи налякати співрозмовника нелюдяністю царя і бояр, заманити його у єдиновихідну тепер спілку України з Польще-Литвою, хоч Сірко при тому згадував захланність і Польщі, яка доходила війн вже й за московський трон, використовуючи отих же лже-дмитріїв.

Трясучись і гойдаючись у сідлі-кульбаці та оглядаючи зачаровані поосінні довколи зі сніжинками у затінках, льодинками на річках, забереженнями-попідбережними кригами, Сірко думав і про те, що Ян Собеський у розмові-беседі так був певний у його бажанні стати гетьманом, що марно було переконувати його у протилежному. Протилежне було чужим охвореному чільством і пануванням воєводі, було невірогідним і незбагненним, навіть ненормальним — при непересічному і далекоглядному його розумові. Думав Сірко і над воєводиним застереженням, що відмова від гетьманства буде його помилкою, і бачив у тому якусь долю істини, але чи ж міг він у дійсності стати тепер гетьманом, коли б навіть хотів? Напевне, таки міг би, коли б бажав, хоч і здивував би усю старшину, бо ще й досі ходило за ним тінню дитинно-давнє прізвисько «байстрюк»...

— Не шкодуєте, хлопці, що забрав вас у невідоме із воєводиної розкоші та пишності?

— Не шкодуємо, тату! — відказав за обох Петро.— Адже не забули, що єсмо козаки і не розкіш та пишність — наша доля, а оборона краю рідного і людності. Наш навчитель, пан Марко, щоднини нам те нагадував, прикладом ставив вас та ляхів, що боронять своє, хоч і не подобається нам їхнє бахвальство та чванство.

— Подякували ж належно за вишкіл?

— І від себе, і від вас із паном Гнатом подякували, коли ви були на тих нескінченних розмовах із паном воєводою.

Сірко невпоміт розглядав синів і був задоволений, бо й неговірливі, і вже видорослілі, і кміт мають та вправність неабияку. Випочилі коні ішли легко, а під синами навіть грайливо зривалися вскач, іржали чи, прищуливши вуха, грозили вкусити вершників.

Порушив Сіркові заплутані роздуми Петро, їдучи злівобіч. Порушив якось знічев'я, між іншим, заговоривши про нещасного мальця — татарчука Якуба Чемериса, якого розвідці-ієзуїти якось викрали із мурзиного намету десь під Кам'янцем у таборі Ямгурчі по намові, напевне, самого пана Яна Собеського і привезли його до воєводиного палацу у Варшаві.

Сірко, думаючи своє, спершу слухав, не звертаючи особливої уваги, пропускаючи сказане мимо свідомості, але раптом схопився. Сповіщення про викрадення малюка в мурзи його як стрілою пройняло, мов зненаць ударило, вибивши зі свідомості усе інше. І не тому, що, «завдяки альтруїзму пана воєводи, в Якуба тепер є ще й прийомний брат Мартин Альтамонте, француз, що вдало студіює малярство».

— Якубко? То він не Якубко! Отакий світлий — і татарин?!— завудилив Сірко Велеса, що від несподіванки затупцював на місці.

— Чому ж ви не сказали мені того у Кремінці? — насупив він брови.— В Кремінці чого про це мовчали?

— Про Якубка? Татарчука?! Де ж ми знали, батьку, що вас може цікавити отой малий мурзак-покруч? Мізерія він для вас, отакого привідці! — виправдовувався в спантеличі Петро, також приспинившись,— Та Якубко сам розказав про себе нам із Ромком, хвалячись, а може, видумавши.

— А пригадуєш, Петре, слова пана Марка, що нам слід його доглядати? — обізвався Роман розгадливо.

— Пам'ятаю, але що з того? І що, тату, сталося? — побачив він гнів у Сіркових очах.

— Як те сталося із хлопцем? — спитав із притиском Сірко.

— Хвалився, що хоч наш батько — великий козацький отаман, але й він — син не меншого татарського мурзи Нечаха, а мати в нього і багатша, і ліпша навіть за саму пані Марію.

— Нечаха?! — спинив Сірко Велеса, пополотнівши.

— Та що сталося з вами, тату?.. Чим ми вас прогнівили? — спитав здивовано, стримавши коня, Роман.— Чим ми прошпетилися перед вами?

— Брат він двоюрідний вам!— ледь видихнув Сірко, переймаючись і образою на воєводу, і жалем до малюка та його матері, а своєї любої зведениці Настки. То було воєводине ошуканство, шулерство, підступність. Сірко лише згодом утямив, що воєвода навмисне утаємничив все те, тримаючи хлопця як предмет шантажу в будучині.

— Наш брат? — спантеличено закрутилися сини на своїх скакунах-конях, різко завудилюючи їх.— Як те може бути, батьку?! — спитали разом.

— Його мати — мені рідна сестра по дідуні Дмитрові, взята в ясир кільканадцять літ тому...

Три вершники-супровідці, які їхали услід, не розуміючи причини раптової зупинки, також приспинилися. Але Сірко ошаліло заострожив Велеса, і той, зірвавшись з місця, із усіх ніг понісся вперед, скіском великого ока обурливо оглядаючись на вершника. Переглянувшись між собою, подалися йому вслід і всі інші, кожний по-своєму відгадуючи причину отаманової вихопи...

Що ближче під'їздили вершники до Вінниччини, то відчутніше спадали морозці, а вдень навіть підтавала земля, коли показувалося