Читати книгу - "Данило Апостол"

гетьманський намісник Тимофій став конфісковувати у козаків та міщан маєтності, «понаставляв панів». Усе це призвело до опозиційного руху, який до кінця 1657 року набув загрозливого характеру. Його центрами стали Запорожжя на чолі з кошовим Яковом Барабашем і Полтавський полк, очолюваний полковником Мартином Пушкарем. Підтримували полтавців і миргородці. З обох боків починається політична тяганина з Москвою, яка тільки посилювала позиції останньої. Відбувається бій в околицях Полтави, де українці б’ються один проти одного. В результаті цього зіткнення загинуло близько п’ятдесяти тисяч людей. До того ж Іван Виговський починає відверто спиратись на Польщу, що призводить до українсько-російської війни. Гетьман рухається через Миргород, Зіньків, Гадяч, де зустрічає серйозний спротив. Навіть перемога українсько-татарських військ під Конотопом над військами Трубецького стала пірровою. Як державний і політичний діяч Виговський зазнав краху, оскільки не мав підтримки в народних масах.

Очевидно, що Данило Апостол аналізував діяльність гетьмана Виговського. Тому, ставши гетьманом, він уникнув суспільного і громадського протистояння, навчився використовувати можливості Росії для українських потреб. За час його гетьманування не було скарг на його діяльність з боку російського уряду, при цьому він, за висловом Грушевського, «не забруднив руки зрадою національних інтересів».

Але повернемося до попередників Данила Апостола на гетьманському столі.

Наступним представником української верхівки, який тільки поглибив протиріччя і мало не призвів до братовбивчої війни, став Іван Брюховецький. У 1665 році він прибуває до Москви, щоб побачити «пресвітлі царські очі».

З’являються так звані «Московські статті», де збирання податків покладалося вже не на гетьманську адміністрацію, а на царських воєвод, кількість яких на Україні мала зрости удвічі. Брюховецький одержує боярський титул, а старшина – дворянство. Згодом гетьман усвідомлює свої помилки і намагається позбутися царських воєвод в українських містах. Але було вже пізно – знову українці сходяться на сумнозвісному Сербиному полі, де перед цим воювали Виговський і Пушкар. Але до бою справа не дійшла – невдатний гетьман був убитий.

Можна припустити, що Данило Апостол, якому на той час виповнилося 14 років, уже розумів, які грізні відцентрові сили розривають його Вітчизну, адже батько його був миргородським полковником і готував сина прийняти полковницький уряд. Може, тому у своїй діяльності полковника і гетьмана Данило Апостол жодного разу не допустив, щоб власне українські справи вирішувались на полі бою громадянської війни. Саме йому належить спокійна і плідна «золота осінь Гетьманщини», що зберегла для нас тяглість державотворчої традиції. Але цього чекати ще майже шістдесят років.

Минали роки… Коли ж Данилу Апостолу виповнилось вісімнадцять, гетьман Петро Дорошенко з бунчуком і прапором увійшов у намет Мохамеда ІV, від якого одержав каптан, булаву й прекрасного коня. Але дуже дорогою ціною далася Дорошенку, який знову став гетьманом Правобережжя, перемога над політичними противниками: в руїнах лежав квітучий край, населення Правобережжя було майже знищене, забрано у кримську неволю, втікало на Волинь, Галичину, Лівобережну Україну.

Про свої претензії на українські землі заявила Польща. Новообраний король Ян Собеський кинув добірне військо на Поділля. Розгублений і вражений Дорошенко присягає «на вечное подданство» московському цареві перед кошовим Запорозького Війська Іваном Сірком, передає йому частину клейнодів – булаву і прапор. Але знову було вже пізно – Дорошенко вимушений поїхати до Москви, де він спочатку став заручником царя, а потім його призначили воєводою у В’ятку. До речі, на чужині він востаннє одружився (його нащадком – праонукою – від цього шлюбу була Наталія Гончарова, дружина Олександра Пушкіна).

Коли Данилу Апостолу виповнилось 44 роки – на той час він був миргородським полковником, загартованим у боях козаком, – помер Дорошенко. Новий гетьман Іван Самойлович безмежно довіряв миргородському полковнику. Із Самойловичем Данилу Апостолу довелось пройти довгий шлях. Історики визнають, що у внутрішній політиці Самойлович обстоював ідею сильної авторитарної гетьманської влади. Різними заходами і нововведеннями він намагався надати Козацькій державі елітного характеру, коли б на всі адміністративні посади обиралися представники знатних старшинських родин. Саме в період гетьманування Самойловича починається народження майбутнього українського дворянства. Гетьман остаточно припинив скликання генеральних військових рад, а збирав лише раду старшин. «Зверхній владця і господар вітчизни» – так іменували його підлеглі, зважаючи на його бажання передати владу сину Семену. Найважливішим наслідком п’ятнадцятирічного гетьманування Івана Самойловича було утвердження державних форм Гетьманщини, які залишались незмінними майже сто років. Данило Апостол, як людина, особливо наближена до гетьмана, долучився до цих позитивних змін на державному і політичному обширі гетьманської України.

На політичному обрії України після Самойловича з’являється Іван Мазепа, який ініціює «Коломацькі статті». В них говориться про повернення українському народу давніх прав та вольностей Хмельницького, невтручання московських воєвод у військові справи, про збір грошей і податків. Передбачалось вільне зарубіжне листування гетьмана, власна політика Гетьманщини щодо Кримського ханства, також «щоб московські війська у козацьких дворах не ставали, мужиками і зрадниками не називали».

Особливо наголошувалось на честі козацького звання, наслідуванні майна козаків їх жінками і дітьми. Виписувались і узаконювались також права міщан, планувалось побудувати нові міста і фортеці на річках Самарі й Орелі, а також у гирлах Берестової та Орчика.

І знову Данило Апостол знаходить шляхи, щоб увійти до найближчого оточення гетьмана. Саме він під час гетьманування Івана Мазепи спонукав того до рішучих кроків для відновлення самостійності Гетьманської держави. Апостол зрозумів, що саме надмірна «конспіративність» намірів гетьмана призвела до того, що народні маси не підтримали Мазепу під час Полтавської битви. Старий полковник був вірний Мазепі, але усвідомлення повної безперспективності боротьби з військами Петра І змусили Апостола шукати нової конфігурації політики Гетьманської держави.

Данило Апостол теж був, без сумніву, особою харизматичною. Сам факт його майже півстолітнього перебування на вершині влади, спочатку як полковника, а згодом гетьмана України, свідчить про це. Однак не можна двічі ввійти в одну й ту саму річку: національна державна ідея створення соборної України, яка була закладена у 1649 році, вже не мала перспектив, іншими стали реалії життя Гетьманської держави. Данилу Апостолу доводилось рятувати те, що утверджувалось при Хмельницькому, – легітимізацію рішень через старшинську раду, а також «Статті про устрій Війська Запорозького». Їх прерогативи виходили за