Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86"

Тут не було нічого вартого уваги, крім каміння і хмар. І це сіре каміння здавалося дзеркальним відображенням таких самих сірих хмар. Ніщо не пом’якшувало мертвого пейзажу — ні травинки, ні кущика, ані деревця. Лише безладне нагромадження голих прямовисних скель і вулканічних конусів. Тут усе нагадувало про смерть. Смерть причаїлася над бетонними плитами шахт. Смерть дивилася моторошними черепами з жовтих попереджувальних щитів: “Заборонена зона! Стрільба без попередження!” Смерть сунула бетонною дорогою нескінченним потоком автомашин і тягачів: вони перевозили вантажі на спорудження пускових комплексів сусідньої бази. “Гнізда великих птахів”, як бездонні колодязі, цілодобово поглинали бетон, устаткування, ракети, людей. Новий Світ нестримно занурювався в пітьму. В легкових автомобілях хвацько котили офіцери в формі інженерного корпусу армії. Блискучі мундири. Золото погонів. Знаки розрізнення. На зосереджених обличчях тупа заклопотаність…

В Едвардовій пам’яті спливло обличчя Ньюмена, його розповідь про цю місцевість:

“Колись тут був вулканічний край. Виверження вулканів несли спустошення і смерть. Люди, безпомічні, безсилі розібратися в причині вивержень, в страху залишили свої помешкання і шукали порятунку від смерті. Але вулкани невблаганно наздоганяли їх. Люди згоряли в потоках лави, гинули під градом каміння, задихалися від вулканічних газів.

Вулкани вселяли в людей забобонний страх перед таємничими силами природи. Їм ввижалося, що в похмурих глибинах землі існував ворожий світ злих могутніх духів, які ненавиділи людей і все земне.

Іноді вулкани заспокоювалися. Чулися лише притишені підземні поштовхи та легеньким серпанком куріла над кратерами пара.

По-звірячому зачаївшись, вулкани ждали свого часу. Люди знали це і жили в постійній тривозі.

Здіймались раптом до хмар яскраво-червоні вихори полум’я, кружляли в дикому танку над вершинами і знову втягувалися назад у кратери. Кривавою загравою обагрялося небо, немов його охоплювало вогнем. Вулкани пробуджувалися!

З жахливим гуркотом шугали вгору гігантські стовпи розпечених газів. Клубочачись і розростаючись в усі боки, вони набували грибовидної форми. Чорна завіса хмар зловісно закривала сонце, день перетворювався в ніч. Пекельну пітьму раз у раз розтинали сліпучі блискавки. З моторошним виттям вилітали з кратерів розпечені багатотонні вулканічні бомби, стрімко пронизували атмосферу і падали назад на землю і людей нищівною лавиною каміння й попелу…”

І ось тепер смерть знову причаїлася в глибоких шахтах, видовбаних у згаслих вулканах.

Геть знесилений, Едвард ледве дістався до “Печери” і знеможений впав на ліжко, Сірими крижинами напливали одна на одну стіни, предмети втратили чіткі контури. Перед очима невідступно стояло червоне кружальце.

Ніхто з мешканців “Печери” не звернув на нього уваги. Частина “троглодитів” уже вилежувалася в ліжках, вмираючи від нудьги і неробства. Картярська збірна грала чергову партію. З-за перегородки лунала знайома мелодія. З другого ярусу ліжок громоподібно ревів радіоприймач: хтось із “трогів” увімкнув його на повну потужність і, очевидно, мав від цього втіху. Диктор читав в’єтнамську хроніку:

“…французьким товариством народної допомоги відправлені у В’єтнам санітарні машини”.

“…відомий американський співак Дін Рід, що перебуває зараз в Берліні, передав 4800 марок фонду допомоги В’єтнаму”.

“…Кассіус Клей відмовився одягти військову форму і вирушити у В’єтнам”.

“…Палата депутатів конгресу Мексіки прийняла заяву, яка засуджує бомбардування В’єтнаму…”

“Японські докери відмовилися вантажити військові вантажі на американські судна, що йдуть у В’єтнам…”

Дивно. Щось подібне він десь чув. Чи читав. Едвард досадливо поморщився. Підводить пам’ять! Склероз, чи що? Як він міг забути іспанський щоденник Волосожара? Перед очима спливли пожовклі від часу сторінки:

“…на Мадрідському фронті з’явилися хірургічні автомобілі (пересувні операційні) — дар руху Міжнародної солідарності з Іспанією”.

“…в Берліні на допомогу Іспанії жертвують навіть жебраки і безробітні”.

“…норвезька команда пароплава “Титаніан”, взнавши про те, що вона повинна доставити вибухові матеріали для Франко, залишила корабель”.

“…газета “Ченьбао” відзначає зростання руху солідарності з іспанським народом у Китаї. Привертає увагу той факт, що в гуртожитках бейпінських студентів хоровий спів популярної пісні “Захищайте Мадрід” став загальним явищем”.

“…під головуванням лідера Всеіндійського національного конгреса Неру в Індії створений комітет по наданню допомоги республіканській Іспанії”.

До дійсності Едварда повернув голосний вигук. Горлав Брайлі. Він лежав у своїй незмінній позі. Його ліжко було ближче за інші до вхідних дверей, і на нього звичайно скидали всю пошту.

Повернувшись до бункера, Брайлі, як завжди, завалився на паку газет і журналів. Зараз він їх читав. Читав оригінально, по-своєму: запускав під себе руку, відривав клаптик газети і голосно декламував його зміст.

Перекидаючись час від часу короткими репліками, Брайлі слухали кілька “трогів”. Одночасно вони дивилися телепередачу. На екрані якийсь діяч агітував американський народ “зрівняти з землею Ханой”. Намагаючись його перекричати і тим самим привернути до себе увагу, Брайлі горлав на весь голос:

— Пожежник Роберт Бенкс із Філадельфії добився феноменального результату в конкурсі на тривалість сну. Без допомоги лікувальних препаратів він проспав сто сім годин!

— А тебе можуть обігнати, Малюк, — завважив Саттон. — На всякий пожежний випадок запишись у пожежники.

— Заткни пельку! — ліниво обірвав його Брайлі.

“…на початку тижня міністр оборони радився з начальниками штабів армії, авіації, флоту і морської піхоти. Обговорювалося питання про можливість блокади В’єтнаму”.

— Ц-це вже п-пахне п-порохом, — прокоментував Торлоу.

— П-порохом, — передражнив його Саттон. — Атомом не хочеш?

— Не каркай! — Брайлі заплющив очі, потягнувся всім тілом. — Ех, заснути б так років на двісті-триста! Прокинувся — скрізь спокій, порядок. Ніяких сутичок. Ніяких проблем. Живи собі на втіху.

Лайнувшись, Брайлі знов засунув під себе руку в пошуках інформації. На його обличчі з’явився вираз здивування. Він навіть трохи підвівся зі свого ліжка.

— Гей, ти, наміснику Кеннана на цьому світі! — звернувся він до Едварда. — Тобі страшенно щастить. Знову лист. Від неї. Ха-ха-ха! Одержуй!

Не встиг Едвард хоч щось збагнути, як Брайлі, звісившись з ліжка, тицьнув йому в руки поштовий конверт Едвард подивився на адресу.

“Армія Сполучених Штатів.

Томасу Ф. Кеннану…”

Знову лист від Джейн. Його руки мимовільно розпечатали конверт.

“Здрастуйте, добрий незнайомцю!

На жаль, я не знаю, як вас звуть. Та я чомусь упевнена, що цей лист так само потрапить до вас, як і мій минулий лист до Томмі. Прошу вибачити мені. Ви вчинили благородно, гуманно, а я… Вам, мабуть, неважко буде зрозуміти мій стан того дня. Я люблю Томмі. Люблю так, як ніколи більше не полюблю.