Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга перша"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я більше так не можу!
— Яно!!! — зляканий батьків голос.
Вона простягла руку до леза і…
— Убити її для тебе? — запитав Вітчим.
— Ні, — відповіла Мачуха. — Але трохи крові не зашкодить.
…простягла руку до леза і поцілувала його враз скривавленими губами.
— Дитинко, вийди до мене, — передражнив Вітчим, коли вона робила перший надріз на руці. — Яно, вийди.
Вона вирвала собі волосся і порізала шкіру бритвою від голови до п’ят, численні неглибокі ранки кровили, а коли підсихали, то обплутували її, мов чорне мереживо.
— Яка Яночка!? — реготала Мачуха, танцюючи в крові та відштовхуючи Яниного батька, що намагався затиснути порізи на Яниних руках. — Сказати тобі, як ти вмреш!? І впродовж скількох років ти це робитимеш!?
— Господи, — шепотіла її злякана Мати. — Вона збожеволіла…
Хай буде проклятий Вітчим, який створив для мене такий світ!
Частина другаКрихітка і сто кам’яних воїнів
Вітчим і мати — вони купили мене. Татусь і мама — цих купила я, коли пішла геть.
Мені тоді було дванадцять.
Тоді теж був кінець світу. Скоріш — КІНЕЦЬ СВІТУ. Так буде точніше.
Добрий клишоногий француз, він шепотів «ррррр» як «ииииии» і розповідав мені казки. А одного разу він захворів і мій вечір спорожнів. Аби розважитися, я вирішила прогулятися нескінченною квартирою вітчима. Я знала, що мачуха вже пішла і крім кам’яних воїнів тут тільки я і він — Крихітка та її усміхнений вітчим.
У квартирі скрізь було вимкнуте світло. Величезна квартира. Стеля така висока, що не дістанешся до вимикачів. Але я ходила задбаними соборами кімнат і, вгледівши старі вівтарі, запалювала свічки. Я розтискала долоні та випускала бірюзово-бузкових світлячків. Я змушувала світитися папороть і чорну воду бездонних озер.
Я не могла засвітити зірки, але тут я не боялася.
Я просто йшла нескінченними кімнатами, у більшості з яких я ніколи не була і вже ніколи не буду. І мені не було страшно.
Мені не було страшно, навіть коли я знайшла його — провал у стіні, сходи до щойно створеного Вітчимом світу.
— Не йди туди, — шепотів добрий голос за правим плечем.
— Забираймося геть, — просив голос з іншого боку.
У світі, який іще був таким порожнім і в якому можна було робити все, що завгодно.
Я лише присіла навпочіпки і попестила туман, що клубочився при землі. Я встигла виростити лише дві травинки та жучка на них. Але навіть це не зашкодило Вітчимові сотворити задуманий ним Кінець Світу.
І розкидавши потвор, що терлися біля його ніг, він озирнувся й закричав:
— Хто?!
— Забираймося, — сказав добрий голос.
— Не озивайся, — сказав голос за лівим плечем.
І вони сплелися крильми, захищаючи мене од Вітчима. Але мій Вітчим уже побачив мене.
— Доведеться покарати тебе, — сказав Вітчим.
— Я більше не буду.
— Так треба. Дівчатка, які псують батькові речі, мають бути покарані.
І він випростав пазуристу лапу та вдарив янгола, котрий оберігав мої сни. Він убив янгола, який охороняв моє Світло. І вперше в житті я залишилася зовсім сама.
Я поховала їх у дюнах бібліотеки, в білому холодному піску.
Я вистелила їхні могили квітами.
Я плакала, і у світі довкола мене більше не було їхніх золотих крил.
— О, — сказала Мачуха, повернувшись уранці. — Наша дівчинка подорослішала.
А Вітчим, поправляючи перед дзеркалом краватку, сказав:
— Час летить, наші діти дорослішають.
— Влаштуємо вечірку? — запитала Мачуха.
— Авжеж, — сказав Вітчим. — Це треба відсвяткувати.
— Увечері, — сказала Мачуха.
— Увечері, — сказав Вітчим, цілуючи її.
Я пішла, не дочекавшись свята.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Янголятко в кутих черевиках. Книга перша», після закриття браузера.