Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

— Признайся,— чує гортанний шепіт,— ти сидів у неї, так?

— У кого це?

— Не прикидайся. У тієї, нової.

— Ти що? Яке мені діло до неї? Приїхала — є. І крайка.

— І тільки? Ану, глянь мені в очі.

— Льодо, не дурій. Все так, як і було.

— Я вже бачу. Твої очі... я знаю. Ти вже її роздягав...

— А ти одягайся. Дурниці. Підеш зі мною, допоможеш вантажити.

— Зеноне! Я ледве живу! Задихаюсь! — Тремтячими пальцями тягнеться до тумбочки, тягнеться до пляшечок і флакончиків під лампою.— Подай води!

— Ні, жіночко. Кинь оту гидоту. Досить вередування. З понеділка будеш торгувати в крамниці. Пащучку виганяю к бісу.

— Пелю виганяєш?

— Її! А що?

— Крала!

— Здається, що ні. Щоб запобігти.

— Може, колись би й раділа, що з Пелею кінець, але не тепер.

— Знову те саме. Хотіла бути при ділі — маєш.

— О ні! Продавцем? З моєю освітою?

— З твоєю освітою тебе, королево, вигнали з Хробрицької школи.

— Я сама пішла звідти! — аж скрикнула, сповнена гніву й образи.— Сама!

— Бо мусила,— кидає Балч незворушно.— Бо було сором тобі і сумління гризло. Та, зрештою, дідько його бери. Сама знаєш, як тебе люди шанували.— Трохи переждав і додав уже тихіше, лагідно, якось задумано: — Дітлахи з порона у воду — хлюп! а ти кролем до берега. І аж тоді знепритомніла. Артистка!

— І це кажеш ти? — спалахує розлючена Льода.— А ти, ти! Стільки людей загубив!

— Бачиш, то моя таємниця. Але мене і так поважають. Щось у цьому таки є, правда ж?

І зненацька Льода стихає, затуляє обличчя руками. Крізь схлипування ледве пробиваються слова:

— Мене люди через тебе не шанують. Через тебе.

— Дурниці,— Балч обіймає її за плечі.— Може, я колись тобі за це все віддячу.— І потім, відчувши, що Льода трохи заспокоїлася, прийняв руку: — Ну, вдягайся!

— Не хочу! — схлипує Льода в новому приступі істерії.— Нікуди я не піду! Не буду тобі слугувати! Я, котра могла, повинна була працювати в місті, викладати в найкращих ліцеях! З якою не зрівнятися тій, що сама ледве вміє писати! Ти мене не розумієш, син мене не розуміє. Ніхто! Я сама, сама! Знівечили мене, змарнували!

— Перестань, ради бога!

— А ти... ти б уже її... якби тільки далася! — І без жодного переходу додає спокійним, тверезим голосом: — Тотеку, ти спиш? Тотеку? Звідки це тягне?

Невидимий за заслоною, вже вдягнений, хлопець застигає на підвіконні напіввідчиненого вікна.

Та Льода вже забула, що її отак мимоволі наполохало, підсовується до Балча.

— Зеноне...— просить мліючим шепотом: — Зостанься. Скажу щось... Ні, таке собі. Зеноне... поцілуй мене.

З широких рукавів нічної сорочки висуваються оголені повні руки, обвивають його гаряче за шию, пригортають. Нічна лампа гасне.

Тотек нечутно зсувається з підвіконня на підмурок, на землю — вогкий грунт приглушує звук стрибка — і мчить просто себе, потім стежкою через садок, здригаючись від сухого, як ікавка, схлипування.

Ацетиленове полум’я люто сичить і прискає вогнистим пилом, обвіває кузню яскраво-фіолетовими крилами. Коли ж воно на мить стихає й гасне, спалахи в ковальському горні вихоплюють з раптово запалих сутінок величезні тіні й колишуть ними по стінах, по стелі. Дим з комина, з цигарок і люльок клубочиться й ліниво снується над головами людей і застигає непорушною хмаркою довкола лампочки в дротяній сітці. Мар’янек зупинився на порозі й, зачудований, удивляється в мерехтливу розмаїтість барв та зблисків. Майже не звертає уваги на присутніх тут, бо і так знає кожного з них, і до того ж не зовсім розуміє, про що вони говорять і з чого сміються.

Коваль Жерар, міцний засмальцьований дядько, разом з Юром, молодшим братом Пелі, залютовує коліно якоїсь мідної, довгої, химерно вигнутої трубки. На колоді біля ковадла сидять двоє інвалідів, обоє зайняті своїми протезами, допомагають один одному. Старий Пащук, батько Пелі та Юра, підкотив штанину й відкручує біля коліна шматок деревини, оббитої бляхою. Коли той не може собі зарадити, рибалка Макс залізним гаком замість руки підважує й розбирає заржавілі кріплення. Пащук віддячує Максові: здоровими руками міцно стягує йому ремінні пряжки на отому гакові-руці й згодом клаптем просякнутої мазутом ганчірки чистить спочатку гак сусіда, а потім і власний протез.

— Курдоннер, ну й чепуруни! — дивується коваль.