Читати книгу - "Імітація"

Українська філія фундації пріоритетом своєї діяльності обрала українські регіони, глибинку, периферію, де людям живеться найважче і де неохоплених, проте обдарованих дітей найбільше. Мар’яна Хрипович багато подорожувала по Україні, шукаючи дітей, талант яких усихав без підтримки, і які, завдяки невтомній роботі пані Хрипович, здобували головне — надію. Оздоровлення обдарованих дітей у родинах добродіїв з Європи, гастрольні тури маленьких музик із провінції, виставки картин юних художників, продаж їхніх картин за європейськими цінами — ось тільки невеликий перелік добрих справ Мар’яни Хрипович.

Отак. Цей абзац вклинюємо перед реченням «Ще досі не звикнемо». Некролог готовий.

Ну й посміялася б вона з цього тексту! Він здригнувся, згадавши, як декілька років тому вона обірвала його розлогий тост на її іменинах словами:

— Закінчуй! Мене просто тіпає, як уявлю тебе, що патякає на моєму похороні!

— А може, це ти, моя радосте, зрониш скупу сльозу над моєю труною?

— На жаль, ні! Непересічні люди йдуть рано! Нікчеми живуть довго!

Йому лишилося тільки зітхнути й підняти келеха:

— За нашу Мар’яну!

Він набрав телефон редакції.

— Яким прізвищем підписати некролог?

— Своїм, звичайно.

— Ну, може, група товаришів...

— Від редакції буде окремо. Ми на вас чекаємо. І не забудьте фото.

Фото, фото. На споді його бездонних шухляд зберігаються її пляжні світлини, де вона сміється до нього в усій красі своєї засмаглої вроди. Єдиним її одягом були довгі коси похилих верб. Їй не подобались ці фотки з часів юності. Звичайно, непрофесійні. Але, як на нього, дуже мило й звабливо. Через десяток років після того їхнього літа, повернувшись із чергової закордонної поїздки, вона гордо демонструвала йому витвори якогось канадського фото-художника, всесвітньо визнаного фахівця жіночої оголеної натури. Ото був справжній клас! Бежевий туман артистично огортав усі її вигини, а обличчя — як у діви Марії при введенні до храму.

Він розшукав світлину, де її зафіксовано тридцятилітньою. Ось вона заплела своє розкішне волосся у дві кіски і, сміючись, тримає їх обома руками. Він любив це фото. Ніхто не скаже, що пані тридцять і що в неї десятирічний син. Втім, коли їй виповнилося фатальні тридцять сім, а сину Юркові в далекому Лондоні — сімнадцять, вона також виглядала неприродно молодо і навіть іноді неповажно...

Екран комп’ютера знову закрився чорним полем із барвистими мінливими кубиками. Він клацнув мишкою, перечитав некролог, виправив помилки. Підписався підтекстом: Олександр Риженко.

Треба їхати. За вікном знову дзеленчить трамвай. І граблі стирчать з вікна на протилежному боці вулиці під тим самим кутом, як завжди. Але йому здалося, що самі граблі поміняли. Вистромили якісь трохи новіші. Бо ті мали зовсім зітліти і впасти комусь на голову. Вочевидь, це не входило в наміри власника.

Ларисі Лавриненко теж подзвонили з популярної газети на предмет некролога:

— Ми знаємо, ви товаришували з нею. Нам би хотілось не банальний текст, а щось оригінальне — все-таки жіноче перо. У нас є можливість кольорового друку, може, ви б нам щось запропонували?

Лариса швидко накидала текст для газети.

Талант добирати таланти

Мар’яна Хрипович любила коштовні прикраси і розумілася на них. У неї були і сережки з діамантами, і каблучка зі смарагдом. Але найкоштовнішою прикрасою людини вона завжди вважала талант, той особливий вогник, що спонукає людину створювати те, чого раніше в світі не було. Не всім дається той коштовний дар. І тому він є особливим, потребує захисту й уваги. Талант є надбанням нації, так само, як корисні копалини є надбанням держави. Держава має уміло використовувати свої природні ресурси. Нація повинна берегти свої таланти.

Ніяка нація не народжує стільки талантів, як Україна. І ніяка нація не ставиться до них так недбало, як Україна. Протягом сторіч поневіряються по світу обдаровані українці і гинуть у злиднях під свист і регіт своєї, української, або чужорідної сірості. І тільки зусилля одиниць рятують їх від загибелі. До числа таких обранців, що знають достеменну ціну таланту, і належала мистецтвознавець і громадянка України Мар’яна Хрипович.

Ми з Мар’яною часто обговорювали вічні глобальні проблеми. Мар’яна не вірила ні в потойбічний світ, ні в переселення душ. Життя є тільке одне, тільки в цьому тілі, тільки в цьому часі, тільки в цьому просторі. Наше життя сумне й непоправно коротке. Але мистецтво спроможне примирити нас із неминучим зникненням у тій темній безодні, з якої ми на коротку мить прийшли в цей світ. Тільки художник, поет, композитор, актор у хвилини натхнення, створюючи новий світ, на коротку мить підноситься до Творця.

— А як же ті, хто не має дивовижного дару творити? — запитувала я в Мар’яни Хрипович. — Невже їхнє життя безнадійно нездале й сіре? — Ні, — відповідала Мар’яна, — не всім дано творити, проте всім дано причащатися до висот, сприймаючи плоди натхненної праці обдарованих людей. Цю здатність має кожен, хто прийшов у цей світ, але в багатьох дар розуміти плоди чужого обдарування недорозвинений, приспаний недолугим життям, притлумлений суєтою суєт. Але, коли людина здатна споживати продукти мистецтва, вона стає співучасником творчого процесу.

— Моя мрія — талантоцентричний всесвіт, — любила повторювати Мар’яна Хрипович. — Якщо людство