Читати книгу - "Талановитий містер Ріплі"

— Містере Ріплі? — До нього схилилась одна з англійок, яка днями опинилась поряд із ним на канапі під час чаювання. — Ми хотіли поцікавитись, чи не бажаєте приєднатися до нас і зіграти партію у бридж? Гра розпочнеться десь за п’ятнадцять хвилин.

Том ґречно випростався у шезлонгу.

— Дуже вдячний за запрошення, але я радше залишуся на палубі. До того ж я не найкращий гравець у бридж.

— Ох, та ми теж! Ну що ж, тоді іншим разом. — Вона посміхнулась і пішла.

Том знову примостився у шезлонгу, натягнув кашкета на очі й схрестив на грудях руки. Він знав, що своєю замкнутістю і байдужістю до компанії інших людей він викликає плітки серед пасажирів корабля. Адже він не запрошував на танець жодну із тих дурненьких дівчаток, які, хихикаючи, поглядали в його бік під час вечірніх танців. Він уявляв собі домисли пасажирів: «Невже він американець? Гадаю, що так, але він поводиться так, наче зовсім не американець, хіба ні? Більшість американців такі галасливі. А він страшенно стриманий, хоча на вигляд йому не більш як двадцять три. Мабуть, у нього на думці щось дуже серйозне».

Саме так. Теперішнє і майбутнє Тома Ріплі.

Париж він побачив лише мигцем, визирнувши з вікна вокзалу. Перед ним була освітлена вітрина якогось кафе з укритим краплями дощу навісом, на тротуарі були розставлені столики й горщики з високими вазонами, наче на картинці з туристичного путівника, а далі тягнулися довгі залізничні платформи, уздовж яких туди-сюди походжали одягнені в синю уніформу носії з чужими валізами, а віддалік стояв спальний вагон, який повезе його до Рима. Він приїде до Парижа іншим разом, подумав Том. Йому не терпілось дістатися до Монджибелло.

Коли він прокинувся наступного ранку, він уже був в Італії. Того ранку трапилося дещо надзвичайно приємне. Том визирав у вікно та споглядав місцеві пейзажі, коли почув, як італійці, що стояли в коридорі за дверима його купе, у своїй розмові згадали Пізу. Місто пропливало по інший бік потяга. Том вийшов у коридор, щоб краще його роздивитися, мимовільно вишукуючи очима похилену вежу, хоча й не був цілком певен, що вони минали саме Пізу, і не знав напевне, чи можна побачити вежу з такої відстані, але таки побачив її — товсту білу колону, що випиналася понад низенькими світлими будиночками, які напевне й були містом, і хилилася, хилилася під таким кутом, що Том не міг повірити власним очам! Він завжди думав, що кут нахилу Пізанської вежі перебільшували. Це здалося йому добрим знаком, свідченням того, що Італія дасть йому все, чого він прагнув, і справа з Дікі теж залагодиться.

Він прибув до Неаполя пізно того ж вечора, проте автобус до Монджибелло вирушав лише наступного ранку об одинадцятій. Хлопчина шістнадцяти літ у брудній сорочці, обшарпаних штанях та армійських черевиках побачив, як Том міняв на вокзалі гроші, і причепився до нього, пропонуючи бозна-що, може, дівчат, а може, наркотики, а тоді, попри Томові протести, заліз разом із ним до таксі та вказував водієві куди їхати, ні на мить не змовкаючи й піднявши вгору вказівного пальця, ніби хотів сказати тому: «Я влаштую тебе якнайкраще, от побачиш». Том більше не суперечив і понуро сидів у самому куточку заднього сидіння, схрестивши на грудях руки. Нарешті таксі зупинилося перед великим готелем, вікна якого виходили на бухту. Тома налякав би такий вишуканий готель, якби за номер довелося платити йому, а не містеру Ґрінліфу.

— Санта Лючія! — тріумфально вигукнув хлопець, показуючи на море.

Том кивнув. Врешті-решт, хлопець не мав на меті нічого поганого. Том заплатив водієві й простягнув хлопчині сто лір — купюру, яка, за його підрахунками, дорівнювала десь шістнадцяти доларам та кільком центам, і ця сума, якщо вірити статті про Італію, яку він прочитав на кораблі, вважалося тут хорошими чайовими, однак хлопець виглядав ображеним. Тоді Том дав йому ще сто лір, а коли хлопець все одно не був задоволений, просто відмахнувся від нього й зайшов до готелю слідом за посильними, що якраз заносили всередину його валізи.

Того вечора Том повечеряв у прибережному ресторані «Зі’Тереса», який йому порекомендував англомовний менеджер готелю. Йому з великими труднощами таки вдалося зробити замовлення, і першою стравою, яку йому принесли, виявилися маленькі восьминоги такого неприродного фіолетового кольору, що здавалося, ніби їх варили в чорнилі, яким було написано меню самого ресторану. Він скуштував шматочок одного щупальця, яке виявилось огидним на смак і нагадувало йому хрящ. З другою стравою він теж прогадав. Йому подали таріль із різними видами смаженої риби. Третя страва (Том був переконаний, що йому принесуть якийсь десерт) виявилась тарілочкою із двома невеликими червонуватими рибинами. Ох, Неаполь! Але Том не переймався їжею. Він уже встиг розвеселитися, скуштувавши тутешнього вина. Ліворуч удалині, понад зазубреною вершиною гори Везувій, здіймався майже повний місяць. Том спокійно споглядав цю картину, наче бачив її вже сотню разів. Далі берег завертав убік і там, за Везувієм, знаходилось містечко Річарда.

Наступного ранку об одинадцятій він сів на автобус. Дорога тягнулася вздовж узбережжя, минаючи невеликі містечка, де автобус робив короткі зупинки, — Торре-дель-Греко, Торре-Аннунціата, Кастелламмаре, Сорренто. Том зацікавлено прислухався до їхніх назв, які вигукував водій. Після Сорренто дорога зробилася вузенькою і тепер тулилася до прямовисної скелі — щось схоже Том бачив на фотографіях у Ґрінліфів.